Розділ 4

Мирослава

День, коли всі дізналися про мій вік, пам’ятаю й досі. Я губилася в здогадах, як це станеться і яка в інших буде реакція, а все сталося до смішного просто. Поки чекали викладача, ми заповнювали та передавали листочок із особистими даними, щоб наш староста міг заповнити журнал. Ну, і я також заповнила і передала далі.

«Скільки-скільки? — раптом почулося в тиші аудиторії гучним чоловічим шепотом. — Двадцять?!»

А оскільки Рома був єдиним хлопцем у нашій групі, то щодо особистості, яка говорила, у мене питань не виникло.

— Ми думали, що тобі років п’ятнадцять. Ну, максимум шістнадцять, — схилилася до мене Люда, що сиділа поруч, у відповідь на запитальний погляд.

Ну так, виглядала я дуже молодо і майже не користувалася косметикою, хіба що прозорим бальзамом для губ, тому часом мені давали від дванадцяти до чотирнадцяти залежно від одягу, та ще й зачіска як у підлітка із цими милими косичками... Останнє було зроблене навмисне, я підсвідомо не хотіла виділятися своєю дорослістю і, можливо, трохи перестаралася з омолодженням іміджу. А взагалі, зовнішністю я в маму пішла, вона теж завжди виглядала молодо, у тридцять їй давали сімнадцять-вісімнадцять і навіть зараз спокійно можна списати років п’ятнадцять, не менше.

— Тобто, ви за очі мене обговорювали? — я намагалася говорити нейтральним тоном.

— Ем, ну… Миро, просто ти… так молодо виглядаєш. От ми і здивувалися, що ж ти забула в універі в такому віці, — трохи зніяковіла одногрупниця. — Думали, може, помилилася та зайшла до нас замість підготовчих курсів.

Угу, помилилася, років так на чотири. Тому що коли ми вперше зустрілися під час вступних іспитів, мені було двадцять, а Шамарину шістнадцять, тобто різниця у нас чотири роки. Гаразд, майже чотири, кілька місяців тут уже ролі не відіграють. Тепер же, коли ми вступили і стали одногрупниками, хлопцю саме наприкінці серпня (це я на листочку підгледіла) виповнилося сімнадцять, а мені двадцять один буде лише наприкінці грудня.

Діва, значить. Ну так, примхливий і педантичний чистюля, він почав розлючувати мене до неможливості. Його поведінка, незрозумілі стосунки з дівчатами, аура переможця по життю та девіз «так, любіть мене всі, любіть!» виводили із себе. Будучи круглим відмінником, Рома звик завжди бути першим, і тут я все частіше почала зміщувати його з п’єдесталу пошани на друге місце, тому що теж не збиралася втрачати пальму першості. І Шамарин мені цього не пробачив. Ми змагалися за кожну оцінку, за кожен бал, і напруження, яке витало між нами двома, відчували всі.

Ніхто не наважувався втручатися, навіть Лариса ні про що не заїкалася, бо наші стосунки не піддавалися поясненню. Одногрупники, вороги чи конкуренти? А чорт його знає! Єдине, в чому дівчата були впевнені, що я на нього не претендую. Якось само собою це випливало з мого віку, у них навіть у мозку не вкладалося, що між мною та їхнім обожнюваним Ромчиком могло щось наклеюватися. Та й моя підкреслена холодність до його сяйної персони не давала їм приводу для занепокоєння.

Тим паче з моїми метр шістдесят два я ледве діставала йому до плеча, і це ще більше злило, змушувало почуватися маленькою і незначною, а тому я воліла триматися від Шамарина подалі. Підбори ніколи не любила, ну не призначені для них мої ніжки, а в балетках чи кросівках наша різниця у зрості була саме такою. Раніше я якось не надто морочилася з цього приводу (ну не дотягла до метра сімдесят, як мріяла, що вдієш), але коли староста поблажливо поглядав на мене з висоти свого зросту та відпускав якусь шпильку, мені хотілося від душі його тріснути, причому чимось важким. Навіть якщо для цього доведеться підстрибнути або стати на стільчик.

Ось і того разу Рома не змовчав і дав волю отруйному язику. У нас намічалася перша вечірка на честь Дня студента, і народ був схвильований. Дівчата підбирали місце, де краще відзначити, обговорювали то один клуб, то інший. Зазвичай я на подібні тусовки з одногрупниками не ходила, всі розуміли, що і мені там буде некомфортно, і їм. Але цього разу справді задумалася, чи варто приєднатися. Все ж таки це наше професійне свято, та й напевно ми зустрінемо хлопців з інших курсів або навіть з інших вузів, а з кимось зі старшокурсників (тобто плюс-мінус із моїми ровесниками) я була зовсім не проти поспілкуватися, якщо вже є привід.

— Ти теж приходь, якщо хочеш, — сказала Люда, наче прочитавши мої думки.

Ми з нею продовжували більш-менш непогано спілкуватися, хоча між нами все одно відчувалося легке відчуження через вік. М-да, не думала, що якихось жалюгідних чотири роки прокреслять між мною та одногрупниками фактично прірву.

— Угу, приходь-приходь... й іноземця свого захопити не забудь, — отруйно додав Ромчик. — Ой, чи ви все ж таки розбіглися? — різанув по живому. — Награвся і кинув, так? А я ж попереджав...

Про іноземця це він даремно сказав. По болючому катком проїхався. Не пробачу!