Розділ 2

Мирослава

Ми з Ромою познайомилися під час вступних іспитів. Їх було троє, всього троє хлопців на потік із чотирьох груп, куди пройшло понад вісімдесят дівчат, а спочатку намагалося вступити під двісті. Ну, на філфаку рідко буває інакше, хлопці тут завжди у величезному дефіциті. Багато хто навіть називає його факультетом наречених, і не дарма. Загалом, ще під час іспитів ця трійця представників сильної статі яскраво вирізнялася на тлі купи абітурієнток, і мені хотілося вірити, що всі вони вступлять. Ну тому що нашу величезну жіночу компанію і справді треба розбавити хоча б кількома парубками, інакше зовсім нецікаво буде.

Рому я помітила відразу. Та й не помітити було неможливо. Високий, статний, дуже привабливий, з пронизливими блакитними очима і темно-русявим волоссям, він миттю прикував до себе майже всю жіночу увагу. Явний переможець у житті, який звик, що йому підкоряються всі вершини. Бірюзовий костюм дуже йому пасував, у ньому він виглядав ставно.

Жалюгідну конкуренцію Шамарину міг скласти хіба що темноволосий Влад, блакитна сорочка якого підкреслювала блакитні очі. Він був досить симпатичним, але нижчим за зростом, і якщо поставити їх поряд, то все ж таки програвав. Але сам по собі був приємним, хоч і телепнем, як потім виявилося.

Третій хлопець мав досить звичайну бляклу зовнішність і знання нижче середнього. Його світловолоса шевелюра і блідо-жовта сорочка просто загубилися на тлі конкурентів, проте навіть на нього знайшлися мисливці. На безриб’ї, як то кажуть, і рак — щука.

Особисто я прийшла в універ вчитися, а таких самовдоволених красенів, яким виглядав Ромка, на дух не переносила, тому була однією з небагатьох, хто не клюнув на хлопців. Чи то через це, чи то через мою досить незвичайну зачіску (я тоді носила дві милі кіски з кольоровими резиночками вздовж обличчя, що робило мене не тільки молодшою за мої справжні роки, а й молодшою ​​навіть за абітурієнток, яких я, на хвилиночку, була старша на цілих чотири роки), але Рома звернув на мене увагу.

Коли проходив повз лавку в парку біля головного корпусу, де я присіла, аби поправити застібки на босоніжках, глянув у мій бік, але я лише миттю ковзнула по ньому і перевела погляд на Влада. Може, саме це Шамарина й зачепило?! Не знаю, але краєм ока відзначила, що він пару разів на мене обернувся. А потім, коли ми вже розсілися по великій аудиторії у вигляді амфітеатру і нам видали проштамповані листочки, раз у раз поглядав у мій бік.

Першим іспитом був диктант, і ми закінчили його одночасно, а за командою викладача (нашого майбутнього заступника декана Івана Юрійовича) здали роботи. Після цього народ зітхнув із полегшенням та висунув пропозицію всім разом куди-небудь піти, аби познайомитися ближче. Пропонували, зрозуміло, дівчата, маючи намір у неформальній обстановці дужче зійтись із хлопцями. Ті, зрозуміло, погодилися (ну ще б пак, щонайменше по десять дівчат на кожного вийшло), і я знову відчула на собі вичікувальний погляд блакитних очей.

Ну от чого тобі не вистачає, га? Он скільки претенденток на твою увагу. Ан ні, цей красень майже не слухає, що щебечуть дівчата, розписуючи, як класно там чи круто он там, закликаючи піти то туди, то сюди, а сам з мене очей не спускає. Але зрештою я з ними не пішла, треба було їхати на підробіток, тому по-тихому зникла, хоча, йдучи, відчувала, що мою спину продовжує пропалювати поглядом один не в міру велелюбний індивід.

До наступного іспиту ми не бачилися і, якщо чесно, зовсім не хотілося. Хоча мені було цікаво, як він написав і чи пройшов далі. Судячи зі самовпевненого вигляду, мав би. Двієчники так не поводяться. Тому певною мірою я все-таки була рада, коли зустріла його через два дні. Значить, таки не дуб дубом, не лише зовнішністю природа наділила.

— Ой, як класно тоді посиділи… — ділилися враженнями дівчата.

Ми саме стояли в парку і чекали, коли за нами прийдуть і проведуть до місця розправи: універ ще той лабіринт коридорів та переходів, особливо для того, хто побував там лише кілька разів.

— Я ж казала, що вам сподобається!

— Хто хоче повторити? Давайте сьогодні після іспиту.

Ініціативу підтримала більшість, у тому числі й усі троє хлопців. Ну ще б пак!

— Ти добре підготувався? — манерно запитала в нашого казанови одна з шанувальниць, начебто, маючи на увазі навчання.

— Я завжди готовий, — двозначно відповів цей ловелас досить низьким приємним голосом.

— Я теж, — призивно глянула на нього ще одна чарівниця, надто яскраво нафарбована дівчина (врешті вона так і не вступила, тож готова, певне, була зовсім не до іспиту).

Хлопець лише всміхнувся і глянув при цьому чомусь не на неї, а на мене. Причому так зухвало. Мовляв, бачиш, яким попитом користуюся? А ти що ж?