Розділ 1

Мирослава

— А на це запитання нам відповість… — високий русявий чоловік, задумливо оглядаючи аудиторію, посміхнувся — і в мене мурашки по спині побігли.

Усі затамували подих (все ж таки з оцінками Роман Валентинович зазвичай не церемонився), хоча знали з точністю до 99%, чиє ім’я зараз прозвучить. Звісно ж моє! А як інакше? Найкаверзніше завдання, із зірочкою, тому цей... гад просто не може викликати нікого іншого. І справді: пронизливі блакитні очі зупинилися на мені, і в них була обіцянка. Мовляв, цього разу я тебе дістану!

— …Мирослава Скоринська… — таки вбив він цвях у кришку моєї майбутньої труни.

Бо знав, тварина підла, що я вчора не підготувалася. Звідки знав? Та тому що сам мені й завадив! До того, як саме це сталося, я ще обов’язково повернуся, а поки що маю продемонструвати, що навіть стоячи на одній нозі в переповненому метро можна по діагоналі встигнути прочитати кілька розділів підручника і хоча б декілька фактів відкласти в голові.

Звичайно ж, це буде сильний удар по моєму самолюбству, адже я завжди, з першого класу, була абсолютною відмінницею (втім, як й аспірант та тимчасовий викладач, якого я ненавиджу) і готувалася до занять ретельно та старанно. Якщо у мене колись і проскочила одна-дві проміжні четвірки, то більше випадково, а підсумкові завжди були на висоті. Але з того часу, як ця скалка метр вісімдесят п’ять на зріст прийшла до нашого п’ятого курсу на заміну викладачці, що пішла в декрет, мені доводилося чи не з м’ясом виривати кожну оцінку і мало не битися за кожен бал, бо втратити через Шамарина червоний диплом я не збиралася.

— Так, звичайно, — у моєму голосі було стільки байдужості, скільки дозволяли вкрай виснажені цією шпалою нерви.

Я почала відповідати на запитання, швидко орієнтуючись і підлаштовуючись, намагаючись, аби у тоні не було й натяку на сумнів чи невпевненість. Інакше точно вхопиться і почне розплутувати клубок. Хоча він все одно не може не вхопитися, хоч за щось, завжди так робив.

Роман вів у нас практичні заняття з літератури (тоді як теорію читав доцент з багаторічним стажем) і мав сучасні погляди на предмет, а тому дискусії з ним мали набагато цікавіший характер, ніж з викладачем «старої школи», проте наші з Шамариним перепалки все одно відрізнялися від його розмов з іншими студентками. Він виводив мене кожним словом, кожним жестом, діставав до печінок і мучив, мучив, мучив додатковими запитаннями, щоби зрештою поблажливо й неохоче таки поставити вищий бал, але з таким виразом обличчя, немов ласку мені робить. Ух, бісить!

— А що ви скажете про стосунки героїв? — поставив він саме одне з таких запитань. — У них є майбутнє з огляду на різницю у віці? Чи не розлучаться вони, скажімо, за рік, два, п'ять?

Ех, по хворому вдарив. І чудово це знає. Ну нічого, витримаємо!

— Вони пройшли випробування часом, тому я вважаю, що різниця у віці у цьому випадку не відіграє ролі, — відповіла спокійно.

— А якби герой був молодшим, а не старшим? — приголомшив він. Усіх, але не мене. Я розуміла, чому Ромчик поставив це питання. — Чи не стала б героїня дивитися на нього зверхньо? Чи побачила б у ньому свого чоловіка, а не хлопчика? — спитав... і буравить пронизливою блакиттю очей.

— А це залежить від поведінки героя, — я не відводила погляду, розуміла, що маю витримати. — Якщо поводиться як примхливий скривджений хлопчик, то навіть висока посада та брутальний вигляд не допоможуть, його вважатимуть малолітком та недоростем.

Тут уже по хворому вдарила я, ми обидва це розуміли. І мій (м)учитель примружився, потираючи підборіддя з невеликою щетиною, що надавала йому брутального вигляду... і додавала кілька років. Хоча я знаю, що насправді наш аспірант молодший за мене на чотири роки і спеціально намагається виглядати дорослішим. Що, до речі, йому з успіхом вдається, адже про його привабливість мені нові однокурсниці, які молодші за мене на шість років і для яких він виглядає втіленням мужності, всі вуха продзижчали. Он, і костюм у нього по фігурі, підкреслює довгі ноги, широкі плечі та тонку талію.

Дзвінок, що символізував закінчення заняття, розрядив атмосферу. Роман щось креслив у журналі, і я знала, що там найвищий бал (хоча перевірити потім все одно не завадить, хто зна), і терпляче чекав, коли натовп студенток вийде з аудиторії, під якою вже стояла інша група. Шамарин виходив передостаннім і трохи забарився у дверях, ніби спеціально чекаючи мене.

— Побачимося вдома, сестричко, — із глузуванням виділивши останнє слово, шепнув він так, аби почула тільки я, і попрямував коридором в оточенні моїх однокурсниць, які намагалися щось запитати, уточнити чи висловитися з приводу заняття.

Яка знайома картина… Так було завжди, з першого дня нашої зустрічі. Він — і натовп дівчат, що обліпили його з усіх боків. Ех, роки йдуть, але деякі речі зовсім не змінюються…