Глава 9

На нашому шляху стояв єті. Справжнісіньке чудовисько, вкрите білою шерстю, що стояло на двох ногах. І, здається, наше наближення йому аж ніяк не сподобалося.

— Сиди на печі, я розберуся. — сказав «Санта» й зіскочив з нашого транспорту.

— Джеймс! — я злякалася. Бо хай якою великою й грізною не була ця гора м’язів, у єті їх було значно більше. Він був удвічі більший за мого супутника. — Чорт забирай…

Прошипіла й скинула з ніг плед, яким чоловік встиг укрити мене за час поїздки. І ледь не скрикнула, коли прямо підо мною в снігу розверзлася безодня, а чиясь червоненька ручка спробувала поцупити мій плед.

— Ану стояти! — зашипіла я й, зіскочивши з печі, смикнула плед на себе.

Рука не здавалася й таки намагалася затягти постіль униз, але я виявилася впертішою. Вперлася ногами, напружилася  і істота з червоною рукою виринула з безодні, яка тут же захлопнулася з легким «Плямб».

— Ай! — проскиглило червоне щось, потираючи місце трохи нижче спини. — За що?

— А нетреба красти! — єхидно буркнула я, розглядаючи невисокого чоловічка з червоною шкірою, хвостом і витягнутими вухами – як у ельфів, тільки дивилися вони не вгору, а вбік. А на маківці красувалися невеличкі жовтуваті ріжки.

— Ти ж сама сказала: «чорт забирай». От я й прийшов забрати. А ти? — обурено заявив він.  — Мало того що з роботи вирвала, так ще й перепад температур улаштувала! Холодрига у вас тут!

— Тобто хочеш сказати, що ти – чорт? — я скептично примружилася.

На мене подивилися, як на малу дитину, та ще й з такою мімікою, піднявши одну брову, що мимоволі згадався майстер усіх часів і народів – Джим Керрі.

— Ні, ангел! Я ж до тебе з небес спустився. — пробурмотів чорт трохи прокуреним голосом. — Так ти плед віддаси, чи мені силою забирати?

— Не віддавай… — прошепотіло щось збоку, там, де виднілися ялини, припорошені снігом.

— Не треба…

— Душу забере…

— У безодню затягне…

— Не давай…

Ого. А це ще що за хор шелестких голосів?
________________________________________
З Різдвом мої любі! Нехай в вас свято пройде якнайліпше!