***

Андрій відразу її побачив. Вона сиділа за столиком у ресторані (біля вікна з видом на вулицю) у своїй легенькій блискучій сукенці, яка б краще пасувала десь до середини липня, а не середини вересня, і курила. Елегантно, акуратно тримаючи двома пальцями видовжений мундштук і кидаючи побіжні погляди на відвідувачів. Промені призахідного сонця, що відбивалися від вітрини навпроти, освітлювали її укладене за модою епохи американського «сухого закону» темне волосся, яке вона, мабуть, вирівнювала з цілу годину, але все одно одне неслухняне пасемко вибилося з абсолютно ідеальної зачіски. 
Вона в усьому була ідеальною. Ідеальна фігура, манери, мова, навіть поєднання кольорів одягу та прикрас було в неї ідеальним. З таких, як вона, художники малювали портрети або видатних святих, або видатних розпусниць. Вона ж була і тим, і іншим одночасно. 
Її звали Анна…
…І сьогодні мала вирішитись її доля.

***

Дощ лив, як із відра. Здавалося, наче за стінами аеропорту стоїть суцільний потік води, який має на меті влаштувати другий всесвітній потоп. Рейс до Парижа переносили вже вдруге, і, схоже, не востаннє. Андрій не знав, куди себе подіти: взята в дорогу книга виявилася нецікавою (якийсь прісний детектив, у якому він уже на третьому розділі здогадався, хто вбивця), телефон розрядився, а ноутбук діставати взагалі не хотілося, бо інакше під час польоту він просто завиє від нудьги. На сон теж не тягнуло, хоча в дитинстві він завжди добре засинав у таку погоду. Табло розкладу рейсів одноманітно світилося написами «затримується» ледь не біля кожного. Андрій дивився у вікно, як потоки води малюють дивні узори, але навіть від них уже ставало нудно. 
— Перепрошую, біля вас вільно? 
Андрій підняв голову. Біля нього стояла струнка брюнетка з копицею кучерявого волосся до плечей і запитально дивилася на, схоже, єдине вільне крісло, яке змогла тут відшукати. 
— А, так, звичайно, — спохопився він і відсунув убік валізу. Дівчина сіла поруч, клацнувши ручкою на своїй. — Схоже, що буря навіть не думає стихати. 
— Здається, так, — хитнула головою дівчина. — Цілком можливо, що нам доведеться тут і заночувати. 
— Я навіть змирився з такою можливістю. Мій рейс переносять уже втретє, — кивнув Андрій на табло, де цифри знову змінилися не в кращий бік. 
— О, то ми з вами, схоже, летимо тим самим рейсом, — оживилася дівчина. — Теж Париж? Чи кудись далі? 
— Ні, Париж, — посміхнувся він і простяг їй руку. — Я Андрій. 
— Анна, — посміхнувшись у відповідь, дівчина потисла простягнуту руку. — Рада знайомству. Ви до Парижу на відпочинок чи по роботі? 
— І те, й інше, якщо можна так сказати, — ухильно відповів Андрій. — А ви? 
— Так само, — Анна знову розпливлася в чарівній посмішці. — Один французький дизайнер влаштовує закритий показ своєї нової колекції для деяких модних глянців, а мене запросили на зйомку. 
— Будете моделлю? 
— На щастя, ні. Лише фотографуватиму. А яка ж робота вас веде у Париж? 
— Я перекладач, — впевнено відповів Андрій. Ця легенда завжди спрацьовувала, до того ж, почасти це було правдою. Інша справа, що не всім обовʼязково було знати, що саме він перекладає. — Мене запросили для роботи з міжнародною організацією. 
— Мабуть, вони високотцінують ваші уміння.
— Ще б пак! Я найкращий у своїй сфері. 
Аннин сміх розлився довкола чарівним дзвіночком. Здавалося, наче суперсилою цієї дівчини був саме сміх. Він роззброював, присипляв увагу і, можливо, навіть змушував виконувати будь-які її забаганки. Принаймні, так здавалося на перший погляд. Але Андрієвою суперсилою була підозріливість і спостережливість, тож він з усіх сил старався підловити Анну на якісь невідповідності емоцій словам. Поки що не вдавалося, але Андрій був певен, що це лише справа часу, тож не варто спускати з неї погляду. Його інтуїція буквально кричала, що вона — професіонал своєї справи. І річ тут не тільки у фотографуванні. 
Злива почала вщухати за декілька годин, і літаки один за одним злітали в небо. Нарешті оголосили реєстрацію і на рейс до Парижа. Андрій легенько розбудив Анну, яка вже встигла задрімати, прикрившись своєю курткою. Обоє занадто сильно втомилися, аби продовжувати вести перерваний діалог, до того ж до Андрія вчепився колишній однокласник, і за якийсь час він загубив дівчину у натовпі. Вишукувати ж її на борту здалося справжнім сталкерством. Вона всього лише випадкова знайома, як і сотня інших пасажирів на борту. Так думав Андрій, поринаючи нарешті в сон. 
Париж зустрів непривітно: туман і мряка, наче у вересні, вкупі з не надто комфортною температурою навівали думки про подорож у часі на кілька місяців вперед. Проте Андрія це не турбувало. Трохи відіспавшись під час польоту, він відчував себе бадьоріше у цю сирість. Спека його тільки розморила б. Швидко заселившись у готель і залишивши в номері валізу, він нашвидкуруч поснідав у найближчому ресторані і поїхав. 
Офіс, як завжди, зустрів його блаженною тишею. Те, що зовні маскувалося під агентство перекладів та кафе-книгарню для діаспори з Парижа і довколишніх міст, насправді було місцем чи не найбільшої концентрації шпигунів в усій Франції. Хоча мало хто з відвідувачів взагалі про це здогадувався. Допиваючи гірку каву, взяту на виніс у якійсь крихітній кавʼярні по дорозі сюди, він звично покрутився біля полиць з книгами, оцінюючи обстановку. 
— Можливо, я можу вам чимось допомогти? — хлопець-консультант, який, судячи з фірмового фартушка, був тут ще й за баристу, виріс, наче з-під землі. 
— Мені потрібен примірник «Зачарованої Десни» у кінообкладинці, — відказав Андрій завчений пароль. 
— На полиці його немає, але я можу пошукати для вас у сховищі, — таким самим буденним тоном відповів хлопець і повів його за собою. По дорозі попросив якусь дівчину підмінити його за стійкою. 
Для персоналу це було буденною практикою, бо залишені для буккросингу книги інколи крали, тож багато видань дійсно зберігали у сховищі, і ні в кого не виникало питань, чому туди водять відвідувачів. Проте для втаємничених там існували інші двері, які вели в геть іншу структуру. Саме туди бариста й провів Андрія. 
— Ти забарився, — прогудів з повернутого спинкою до входу крісла густий бас, ледве Андрій зачинив за собою двері. 
— Через погану погоду рейс затримали на чотири години, тож раніше ніяк не вийшло, — відповів він, не чекаючи запрошення і сідаючи в крісло збоку.
— В будь-якому разі ми нічого не втратили, — власник басу повернувся до Андрія обличчям, підпираючи підборіддя складеними ніби до молитви руками. — Наша ціль теж прибула до Парижа із запізненням, тож всі наші плани лишаються в силі. 
— Які саме плани? — поцікавився Андрій, і шеф кивнув на папку на столі, що лежала перед ним. 
— Ось ця дівка — наша конкурентка, вона полює за тими самими паперами, що й ми. Але якщо вона дістанеться до них першою, ми ризикуємо не сісти тому наркокартелю на хвіст. 
— На кого вона працює? 
— Цього ми не знаємо, — не змінюючи при і не відриваючи погляду від невидимої точки на стіні, шеф сперся ліктями на стіл. — Наші хлопці загубили її слід в аеропорту, тож де вона тепер, ніхто не знає. Твоє завдання — знайти її, зʼясувати, на кого вона працює і не дати дістатися до документів або забрати їх, якщо вона вже це зробила. 
Андрій розгорнув папку і взявся уважно розглядати фотографії, що були в ній. З кожної на нього дивилося усміхнене обличчя Анни в різних образах. Тут тобі й східна танцівниця, і «золота дівчинка» епохи джазу, і юний мушкетер і багато чого іншого. Схоже, що ця дівчина й справді була майстринею перевтілень. Але Андрія це не цікавило. Він добре знав, наскільки сильно можуть видати людину її очі, а Аннині яскраво-сині очі він точно не забуде ще довго. Крім того, він знав, де її шукати. 
— Мені потрібно знати, хто з дизайнерів сьогодні або в найближчі два-три дні влаштовує закритий показ мод і отримати можливість туди потрапити, — промовив Андрій, повертаючись до шефа.
— Ти з нею зустрічався, — навіть не спитав, а констатував той, блиснувши на нього своїми маленькими очицями. 
— Випадково перетнулися по дорозі сюди, коли чекали літак, — відповів Андрій. 
— Що ж, це навіть краще, — поворушив шеф пальцями, знову відводячи погляд від Андрія. — Це приспить її пильність. Добре, — сплеснув він. — Зайдеш за годину, Патрік дасть тобі всю необхідну інформацію. 
Андрій кивнув і запитав:
— Це все? 
— Поки що так, — зображаючи статую, що вміє розмовляти, відгукнувся шеф. 
Андрій закрив папку і піднявся з-за столу. На виході ще раз озирнувся і вийшов, причинивши за собою двері. У нього тепер була ціла година, аби повештатись Парижем. 
Туман і мряка розсіялись, але сонце досі ховалося за густими сірими хмарами, тож для прогулянки це була найкраща пора. Він бував тут уже декілька разів, але щоразу чомусь не вдавалося потрапити на Ейфелеву вежу. Андрію пощастило, що туристів цього разу тут було небагато. Помилувавшись містом з її верхівки і промерзнувши там на вітрі ледь не до кісток, він спустився назад. Туристи в основному товклися внизу, наче курчата біля поїлки, фотографуючи вежу з усіляких ракурсів і часто псуючи один одному кадри. Андрій трохи покрутився поміж них, зробив і собі пару знімків і потихеньку почав вибиратися із цього вавилонського стовпотворіння. 
Гаряча кава, зроблена тим самим хлопчиною, що зустрів його годину тому, виявилася дуже доречною, тож Андрій смакував нею, поки переглядав усе те, що вдалося тому віднайти за цей час. Найближчими днями планувалося всього два покази, які підпадали під задані Анною параметри, але з різницею у три дні. Він підозрював, що вона навряд чекатиме аж чотири дні, аби дати про себе знати, але цілком можливо, що фотографування — це лише приємна частина перебування тут, а насправді цей час вона витратить на зовсім інше. В будь-якому разі Андрій вирішив відвідати обидва. Щоправда, на першому його здивувала необхідність дрес-коду, який відповідав би певній історичній епосі. Тепер перед ним стояло два завдання: примазатися до одного з тих видань, які були заявлені на показ, так, щоб ні в кого не виникло підозр і знайти підходящий костюм. 
Через свої канали він доволі швидко знайшов тих, хто гарантовано мав журналістське посвідчення і міг безперешкодно потрапити навіть за лаштунки. Один з редакторів був його боржником вже довгий час, тож тепер міг свій борг нарешті повернути, вписавши до свого штату й Андрія. Замовлення ж на документи мав у потрібний відділ передати Патрік. Тож залишивши хлопцеві щедрі чайові, він помчав до редакції.