Розділ 41 «Щастя наснилося?»

Вероніка

— Спиш, — тихо питає Арсен, ковзаючи по мені долонею.

— Угу, — мугикаю, не розплющуючи очей.

— Прокидайся, — ніжно пестить тіло.

— Мені потрібно в душ, — накриваю його руку своєю.

— М-м-м, — починає цілувати спину. — Зрозумів, — гарячим диханням розгонить мурах по шкірі. — Йдемо в душ.

Вмить розплющую очі, залишившись без ковдри. Не встигаю обуритись, як Арсен бере мене на руки, звабливо всміхаючись. Бажання сваритися зникає. Притискаюся до нього, бо в світлі дня трішки ніяково. У ванній ставить мене на ноги і відсуває дверцята душової кабінки.

— А якщо я хотіла залишитися наодинці? — бурчу, але в кабінку заходжу.

— Я допоможу, — усміхається, подорожуючи по мені голодним поглядом. Тепер я вмію вгадувати його думки за поглядом. Очі темні, обличчя задоволене. Ну… і тіло видає збудження.

— Арсене, — видихаю схвильовано. — Мені ніяково.

— Я бачу, — широко всміхається. — Це мило, але неправильно. Подумай, — розвертає мене до себе спиною, — ми були разом вже вдруге. Я все бачив, і ти теж. Нам добре. Шалено добре разом. Потрібно прогнати твою ніяковість і не відмовляти собі в задоволенні. Але якщо наполягаєш, я вийду.

— Ні, — відповідаю тихо.

Він нічого не відповідає, просто вмикає теплий душ. А тоді бере свій гель для душу й починає мене намилювати. Ніжно й повільно. Приємно. Чергуючи з поцілунками, торкається мене всюди. Викликає бажання й проганяє сором’язливість. Змушує палати, вимагаючи його дотиків та поцілунків. Стаю слухняною у його руках. Покірною. Дозволяю все й з готовністю виконую те, що він пропонує. Не стримую емоцій. Арсен ловить мої стогони губами. Міцніше обіймаю його ногами, притиснута до стінки його гарячим тілом. Перед очима пливе, тіло напружене до максимуму. Шкрябаю його спину, розлітаючись на тисячі сяйливих уламків.

— Єво, — він видихає мені в губи, сягнувши піка. — Яка ти слухняна у моїх руках, — довго і солодко цілує.

— Ти знаєш хитрі прийоми, як закрутити голову.

— Мені подобається крутити тобі голову, — усміхається в шию.

Ми разом приймаємо душ, тоді п’ємо каву і їдемо до Арсена в Пущу-Водицю. Дорогою він постійно тримає мене за руку. Усміхається. Ми плануємо день. Я ніколи не відчувала себе такою щасливою. Ніби здатна злетіти над усім світом й роздавати людям своє тепло та радість.

— Хіба я не озвучила головне правило на сьогодні? Ніякого телефона, — бурчу, коли озивається його гаджет.

— Яка войовнича, — усміхається. — Це Віктор. Зараз скажу йому, щоб не дзвонив. Так, Вікторе, — приймає виклик. — Ні, я сьогодні маю вихідний. Що? Яка перевірка? — кілька секунд щось уважно слухає. — Чому я не в курсі? Не нервуй. Чекай? Що? — по зміні тону, розумію, що розмова серйозна. — Я зараз відвезу Єву і приїду. Негайно їдь до офісу і набери Гришу, — відхиливши виклик, тисне на газ.

— Що сталося? — питаю перелякано. Він набрав таку швидкість, ніби справді йде на зліт.

— Непорозуміння в офісі, — відповідає сухо. Розгніваний, навіть схвильований.

— Поїдеш?

— Так, мушу. Постараюся недовго, — звертає на мене погляд, але зараз він став чужим. Тим людожером, якого я побачила вперше на кухні.

— Може, мені повернутися до себе?

— Ні, я не готовий відпустити тебе так швидко. Це що таке? — дивується, коли під’їжджаємо до його будинку. Біля паркану стоять якісь авто, одне поліцейське. Починаю нервувати. Нехороше передчуття затоплює душу, змусивши серце гучно стукотіти. — Не виходь, — наказує, зупинивши авто.

Йде у двір. До болю в очах дивлюся на паркан, і злякано зойкаю, коли через декілька хвилин з двору виходить поліцейська й прямує до мене. Сталося щось погане, тут і думати не потрібно. З’являється страх за Арсена.

— Ох, — закриваю рота долонею, коли його виводять в кайданках двоє чоловіків.

— Сакевич Вероніка Олександрівна? — питає жінка, відчинивши дверцята.

— Що? — промовляю шоковано. — Що сталося?

— Назвіть ваше ім’я. У вас шок? Вас утримували силою? До чогось примушували?

— Я… — невідривно дивлюся на Арсена, якого ведуть до іншого авто. Він звертає погляд в мій бік, а мене аж морозом пробирає, такий він лютий. — Арсене, — посунувши жінку, вискакую з авто. — Арсене, — кричу схвильовано. Застигаю, коли він розвертається. На очі навертаються сльози. Незвично бачити його таким розгубленим. — Арс… — ковтаю клубок, бо він просто розвертається й сідає в авто. — Щ-що сталося? — зі сльозами питаю в жінки.

— Ви маєте проїхати з нами, — відповідає натомість.

— Куди? Що тут відбувається?

— До поліцейського відділку. Вам усе пояснять і допоможуть.

— Мені не потрібна допомога. Я можу поїхати з ним? — з надією дивлюся на авто, яке ось-ось від’їде.

— Прошу, — бере мене за передпліччя, щоб провести до іншого автомобіля.

— Я сама, — висмикую руку. Витираю сльози і всю дорогу до відділку сиджу як на голках. Нічого не розумію. Поліцейська знає моє ім’я, значить… Мене хтось здав? Голова зараз лусне. Серце так щемить, ніби моє життя закінчилося. Згасло за одну коротку мить під його льодяним поглядом.

Мене проводять до звичайного кабінету, дають воду й залишають саму. Не стримую сліз. Страшно і дуже нервово. Чому Арсен на мене так дивився? Що взагалі відбувається?

Коли двері відчиняються, підскакую зі стільця й заклякаю на місці.

— Що ти тут робиш? — вуста погано слухаються. Здається, я починаю розуміти, що сталося.

— Ти навіть не уявляєш, які сили довелося докласти, щоб опинитися тут, — суворо промовляє Гліб. Проходить й кладе якісь папери на стіл. — Він утримував тебе силою?

— Не твоя справа. Я можу поговорити з кимось іншим? Мені потрібні відповіді.

— Я готовий тобі їх дати, — сідає на стілець. — Питай?

— Що відбувається? — стою на місці.

— Тебе викрали й тримали заручницею. Вимагали грошей. Ти не маєш жодного відношення до махінацій з землями і жодного разу про це не чула. Ти просто жертва, яка нарешті скоро опиниться вдома.