Розділ 37 «Білецький»

Арсен

— Пізно ти вирішив згадати про це, — бурчить Віктор щось відмічаючи в блокноті. — Я був у матері, бо Еліна всю ніч істерила, збираючись їхати на таксі.

— Про тебе я не питаю.

— Ні, розберімося з усіма дійовими особами. Якщо ти підозрюєш когось з нас, треба скласти пазли.

— Все проти Олега. От не підкопаєшся.

— Так і є, — дивиться на мене здивовано. — Що тебе змушує думати інакше?

— Мені не вистачає однієї деталі. Хіба Олег дурень?

— Перехвилювався? Такі гроші. Я в житті таких не тримав. Може, спішив і не подумав?

— У нього був час, він міг спокійно запропонувати землю Білецькому і не світити себе в документах. Навіщо? Все зробити напряму.

— Гроші мають значення. Точніше їх кількість. Впевнений, він заробив на цьому подвійну суму. До кінця днів вистачить, і його сестрі теж. Немає її ніде, — видихає роздратовано. — Я все перевірив. Схоже, він давно відправив її за кордон. Або ж я поганий детектив.

— Я сам винен.

— Хто ж знав?

— Це був перший і останній раз, коли я хотів відійти від закону.

— Я й не сумніваюся, що повторювати не захочеш. Кирило ледь не згорів від нервів, коли дізнався. Він, до речі, був у Житомирі. Ян на робочому місці. А Гриша… Забув. Здається, його не було в той день, на наступний прилетів. Еліна вдома була.

— Припини, не надумай їй сказати. Як то кажуть, після битви кулаками не махають. Та з Білецьким доведеться поговорити. Поставлю кілька питань.

— Хочеш я поїду, як твій заступник? Скажу, що… А що сказати? Дурна ситуація.

— Я сам до нього поїду. Та навіть якщо він погодиться, дорогою вийде для мене земля.

— Я інакше висловитися хочу, смачним матом. Мало ти дав Олегу, я сам ледве стримався.

— Що у них було з Еліною? Наскільки далеко зайшло?

— Хіба вона розповідатиме мені в деталях? Не знаю.

— В той момент я себе не тямив, — зізнаюся чесно. — Якби Єва не зупинила…

— Безстрашна Єва, — коротко всміхається. — Даси команду знайти інформацію?

— Ні. Мені достатньо знати, що вона не сестра зрадника. Все інше скаже сама, коли буде готова.

— Накрило? — уважно дивиться на мене.

— Чому питаєш?

— Бо не бачив тебе таким жодного разу.

— Яким це?

— Обличчя дурнувате, коли про неї говориш. Ніби несповна розуму. Ти, до речі, в курсі, що Ритка аж димить? Дзвонить Еліні, щоб щось дізнатися про вас. Ну, наскільки все серйозно.

— Серйозно.

— Ти мені про це не кажи, краще їй.

— А я й тобі кажу, щоб не було спокуси.

— Облиш, не вмикай ревнивця, — встає, — я й не думав. Якщо це всі питання, я погнав.

— І я, — теж встаю. — З’явлюся без запису.

— Як пан забажає, — знизує плечима й виходить.  

Спускаючись на вулицю, набираю номер Єви, але вона не відповідає. Кілька годин тому бачилися, а я вже відчуваю брак тепла, яким вона мене наповнює. Після її візиту, постійно хочеться усміхатися. Віктор має рацію. Я й відчуваю себе дурником, який розгубив всі розумні думки з голови і жадає лише одного. Вперше за все життя. Пахав, пахав, а зупинившись — розтанув від медово-зеленого погляду незнайомки.

Стримуючи свій норов, їду до Білецького. Просто поговорю. Може й знайду деталь, якої не вистачає. От не складається, не можу я зрозуміти хід подій. Усе так злагоджено йшло кілька років, що я припинив контролювати. Досі пам’ятаю слова батька, що треба перевіряти навіть себе, але я обрав довіру і програв. Та ми стільки всього разом пережили, що підозрювати когось зі своїх здається найбільшою дурницею, яка тільки може бути.

— Вітаю, — жінка за стійкою зустрічає з усмішкою.

— Добрий день. Я можу зустрітися з Ярославом Андрійовичем?

— Його немає. Зараз спитаю, чи повернеться сьогодні, — починає дзвонити з мобільного. — Ярославе Андрійовичу, до вас прийшли. На коли записати? На завтра, — підіймає на мене погляд.

— Мені потрібно сьогодні, — дратуюся. Сам на себе, бо мав записатися. Не люблю принижуватися, всередині протест стосовно цієї розмови. Навіть якщо я не збираюся просити, з боку це має саме такий вигляд.  

— Як ваше прізвище?

— Лютаєвський.

Вона озвучує, а тоді кілька секунд уважно слухає.

— Ярослав Андрійович зараз в іншому офісі. В готелі. Якщо бажаєте зустрітися, він має час. Написати адресу?

— Ні, дякую, я знаю.  

В авто підпалюю цигарку й одразу їду до ресторану, де був з Євою. В холі готелю мене радо проводять до його кабінету. Відчинивши двері, гублюся, бо за столом сидить хлопчик. Я бачив Білецького кілька разів і впевнено можу сказати, що малий його копія.

— Тато зараз прийде, — пересідає з книжкою на диван, підтвердивши мій здогад.

— Тоді почекаю, — проходжу й сідаю на стілець. Кидаю погляд на малого, який уважно читає товсту енциклопедію. Серйозний, як і його батько.

— Вітаю, — він з’являється за хвилину. — Це стосовно вас дзвонила адміністратор?

— Так, — встаю. — Арсен, — простягаю руку.

— Ярослав. Чим можу допомогти?

— Особливо нічим. Хочу поставити вам кілька питань.

— Що ж, прошу, — обходить стіл й сідає в крісло. — Чай, каву?

— Ні, дякую. Два тижні тому ви купили земельну ділянку в Пущі-Водиці.

— Так, — дивується. — Звідки у вас ця інформація?

— Ця земля була моєю. Мала бути моєю.

— Якщо ви не встигли… — його тон міняється.

— Встиг, — ледве стримую роздратування. — Юрист-початківець, який працював на мене, вирішив, що я не обіднію на кілька земельних ділянок і продав їх вам.

— Кілька? — ще більше дивується. — Я купив одну.

— Он як? — теж дивуюся.

— Почнімо з початку, бо я нічого не розумію. Сину, сходи до мами, будь ласка, — звертається до малого. Той киває й швидко виходить.

— Це довго пояснювати. Я давно полював за такою ділянкою, з оформленням були деякі проблеми, тому доручив юристові розібратися. Він розібрався. Оформив все на себе й продав вам.