Розділ 26 «Втрапив»

Арсен

У мене з’явилося нове хобі — ловити емоції Єви. Очікуючи обурення, навіть дивуюся, коли вона відводить очі й червоніє. Спантеличена. Робить ковток вина, удаючи, що не почула мою пропозицію. Про-по-зи-цію, яку я промовив вперше у житті. Не траплялося ще зі мною такого помутніння, щоб я запропонував не переспати, а зустрічатися. Однак Єва викликає таке бажання, а я вже давно собі не відмовляю в тому, чого хочу.

— Ти не почула моїх слів? — не зводжу з неї погляду.

— Я не можу дати тобі відповідь, — її медово-зелені очі налякані.

— Єво, ти мене боїшся? — напружуюся. Мені здавалося, вона не відчуває страху поряд зі мною.

— Ні, — задирає підборіддя, але напругу приховати не може.

— Не подобаюся, — роблю висновок.

— Тобі не здається, що зарано говорити на цю тему? — трішки нервує.

— Рано? — дивуюся.

— Не зараз, — промовляє тихо.

Нам приносять страви. Вирішую не бентежити її ще більше, тому беруся за їжу. Готують тут гарно. Не знаю, чому вибрав саме ресторан Білецького. Мабуть, хотів перевірити, в чиї руки віддали мою мрію. Просити чи домовлятися не збираюся. Я програв у цій битві, і сам винен в цьому. Більше ніхто сторонній не підійде до важливих документів. Ніколи.

— Хочеш поговорити з цим… як його? — питає через кілька хвилин.

— Білецький Ярослав. Ні, не збирався.

— Значить вигадуєш план помсти.

— Ні. Треба вміти програвати.

— І ти вмієш? — дивується.

— Ось, вчуся. Як твоя подруга? Ти ж з нею живеш? — мені давно хочеться розпитати більше про неї.

— Так. Влаштувалася на роботу. Знаєш… — затинається, зависнувши в думках. — Коли вона ще жила в готелі. Ну, в тому, звідки мене викрали твої песики, на неї напали. Чоловік. Обличчя вона не запам’ятала, бо було темно. Як гадаєш, це може бути пов’язано з тобою?

— Тобто? — не розумію до чого вона веде.

— Ну, може Гриша хотів вибити інформацію й слідкував за нею? Чи… Ти ніяких команд не давав?

— Ніяких, Єво. Я вже тобі казав, що не збирався тебе викрадати. Навіть бачитися з тобою. Доручив їм поговорити й спитати, де Олег. Передати тобою послання. На крайній випадок, слідкувати за твоїми переміщеннями, щоб знайти його. Ім’я твоєї подруги ніхто не називав. Григорій не просто не зміг виконати завдання, він підставив мене, коли привіз тебе до будинку. Вважав, що Олег злякається і прибіжить тебе рятувати. Тобто свою сестру.

— Тоді я нічого не розумію.

— Може, то був звичайний крадій? Район, в якому знаходиться готель, доволі сумнівний.

— Я розумію. Просто все сталося в один період. Навіть думала, що то Олег затіяв свою гру.

— Це навряд. Він вже давно втік. Олег не дурень, він одразу розкусив, що дзвонить не сестра. Удав переляканого, щоб виграти трохи більше часу.

— Я тебе заплутала, так? — підіймає на мене розгублений погляд. — Якби одразу сказала, ти не чекав би на його появу?

— Ні. Ми все одно шукали.

— Віктор казав, що це земельна ділянка… — говорить несміливо.

— Так, кілька. Тобі цікаво, як так сталося, що Олег прокрутив аферу? Я не чекав, що вони дістануться мені так швидко, — кажу після її кивка. — Попросив Олега все оформити. На той час він був єдиним юристом на фірмі. Віктор був зайнятий своїми проблемами. Гриша і Ян не працюють з документами. Я підписував іншу угоду і, чесно сказати, довіряв Олегу. Він оформив за мої гроші, але не на мене. Довго пояснювати, але коли я кинувся, його вже ніде не було. Шукали всюди. Вітя навіть в Дніпро їздив на пошуки його сестри. Київ перерили. Далі ти знаєш.

— Блокбастер, — бурчить, відклавши виделку й ніж.

— Десерт бажаєш?

— Ні, дякую.

Оплачую рахунок й виходимо. Єва про щось задумалася, а до мене прийшло розуміння, що між нами різниця в одинадцять років. Чи не забагато це? Я не пам’ятаю себе в її віці. Мені було не до залицянь, доводилося боротися на кожному кроці за світле майбутнє. Мабуть, я сильно поспішаю з пропозиціями, до яких, можливо, і сам не готовий. Вона мені подобається, але романтика… Це, нібито, одна зі складових правильних стосунків, а я такий далекий від цього, що, окрім подарунків, нічого в голову не спадає.

— Не хочеш прогулятися в парку? — питаю, сівши за кермо. Не кортить додому, і її відпускати зарано.

— Хочу, — відповідає тихо.

Роблю висновок, що її задумливість не пов’язана з бажанням позбутися моєї уваги, й беру курс до парку. Коли виходимо з авто, вона обіймає себе руками. Знімаю піджак й накидаю їй на плечі. Тихо дякує. Не можу зрозуміти, чому вона така розгублена. Беру за руку, переплітаючи наші пальці. Не заперечує. Повільно йдемо доріжкою. Вона сьогодні інша. Одягнена в сукню, нафарбована, із зібраним волоссям. Вишукана. Манить погляд й не дає бути спокійним серцю.

— Людей багато, — говорить тихо.

— Субота. Я так розумію, ти не жила в столиці?

— Можна не говорити про це? — звертає на мене погляд.

— Так, — киваю, хоча питань в голові валом. — Навіть не пам’ятаю, коли був тут востаннє. Немає часу. Колись Елю привозив, випросила.

— Еля… Хто ви одне одному?

— І про це також поки не варто говорити, — уникаю відповіді. Мабуть, ще не час, і це не тема для прогулянки.

— Добре. Виходить, нам немає про що розмовляти, — зітхає.

— Можна просто помовчати, — міцніше стискаю її руку.

— Згодна.

— Наступного тижня у мене заплановано багато справ та поїздок, але якщо тобі буде щось потрібно — дзвони в будь-який час.

— Я вмію бути самостійною.  

— Розумію, але пам’ятай мої слова, — стаю й розвертаю її до себе обличчям. — Тебе щось засмутило сьогодні?

— Не сьогодні. Мені здається, що я в дечому погарячкувала, — видихає майже нечутно. — Але рішення міняти не хочу.

— Значить не погарячкувала, — торкаюся її підборіддя, змусивши подивитися на себе.

Нахилившись, ловлю її смачний аромат. Лише на мить накриваю її губи своїми, а відчуття такі… Це щось ненормальне. Всі нутрощі стискаються від необхідності зім’яти її в своїх руках до хрускоту. Цілувати довго та гаряче. Спокушати. Роздивлятися кожен міліметр звабливого дівочого тіла. Відчувати жар від її дотиків на своїй шкірі.