Розділ 19 «Умова»

Вероніка

— Про що? — гучно ковтаю, рознервувавшись.

— Хочу перепросити за свої слова.

— Перепрошуй, — увійшовши на кухню, стаю в темноті біля вікна. — І за дії теж, — облизую вуста, досі відчуваючи його поцілунки на них.

— Ні, за дії не хочу. Я жадав скуштувати твою ненависть на смак.

— А може, я не хотіла? — моє гучне обурення прорізає тишу маленької кухоньки.  

— Може чи не хотіла?

— Я вимикаюся, — промовляю нервово. Ця спантеличеність при розмові з ним, страшенно дратує.

— Вчися обґрунтовувати свої слова. Ти дозволила і відповідала на мій поцілунок. Охоче відповідала.

— Я розгубилася. Злякалася, тому не одразу зреагувала.

— Тепер все зрозуміло. Ти боягузка, — його голос спокійний, ніби й не він кілька годин тому ледь будинок не розніс.  

— Коли наді мною гарчить розлючений, до межі психований та однозначно безжальний звір, важко бути спокійною. А коли він нахабно пхає язика мені в рота…

— Перепрошую, що злякав тебе, — перебиває. — За поцілунок я провини не відчуваю. Навпаки, мені він сподобався, — зафарбовує мої щоки в червоний колір. — Віктор сказав, що відвіз тебе на квартиру. Ти там зараз?

— Тобто відзвітував?

— Називай, як тобі зручно. То де ти?

— Не скажу, бо ще викрадуть.

— Якщо викрадуть, то швидко повернуть. Витримати твій характер нереально. У мене, до речі, твій паспорт.

— Залиш собі на пам’ять. І сумку теж, будеш огірки на базарі купувати, — завершую розмову, роздратовано фиркнувши.

Придавивши тремтіння в грудях і наказавши серцю мовчати, йду спати. Влягаюся в скрипуче крісло, міцно заплющую очі, уявляючи себе десь біля океану, і помалу провалююся в сон. Якщо працювати над собою, можна звикнути до будь-яких умов. Не все так погано. Я знову вільна, можу будувати своє життя, як заманеться. А ще я гарно знаю англійську та непогано іспанську. Не сумніваюся, що наполегливість допоможе знайти роботу не в магазині. А тоді винайму для нас іншу квартиру і видихну з полегшенням. Ставши на ноги, я обов’язково подзвоню батькам і попрошу вибачення за свій вчинок, але коритися бажанням інших більше ніколи не буду, і не дозволю вважати себе лялькою.

— Соня, ти довго дрихнеш, — лунає голос Аліски, від чого розплющую очі. — Каву хочеш? — нависає наді мною. Вже одягнена, напахтилася парфумами, зробила макіяж. Гарна.

— Хочу, — хриплю. — Котра година?

— Дев’ята. Я вже на співбесіду зібралася.

— І вирішила мені помститися, бо сама не можеш виспатися? — потягаюся і пружини крісла разом зі мною.

— Ох і скрипить воно, — кривиться. — Та ти спиш, наче вбита. Я тупала, шаруділа, прасувала блузку, а ти лише носом свистіла.

— У мене були нервові дні.

— То мені йти чи ми їдемо? Можна до Одеси гайнути. Там завжди є робота, літо на носі.

— Носити креветки й пиво на пляжі? Чи стояти на котрійсь площі й закликати постріляти в тирі чи купити якусь непотрібну фігню?

— Ну! Зате життя вируватиме, не буде часу на сум.

— Ні. Ми не просто так хотіли до столиці, тому залишаємося.

— Як скажеш, але я не проти змінити квартиру, щоб за нами не стежили, бо знову якийсь переляканий за руки хапатиме. Якби не моє вміння влучати між ногами, не знаю, де зараз була б.

— Ти гроза всіх переляканих, — сідаю, усміхаючись. — Як же в мене тіло болить від цього крісла, — помалу кручуся в різні боки. — Виробники точно не думали про зручність.

— Звикай, це життя. Як я тобі? — стає переді мною.

— Як вчителька початкових класів. Гарна і доволі стильна.

— Такий був задум. Нехай думають, що я профі. Скажу, що я гарно спікаю на інгліш (розмовляю англійською), а ти мене тоді потренуєш.

— Без проблем. Я подивлюся сьогодні роботу на сайті.

— Ага, і залиш там інформацію про Єву.

— Не нагадуй.

— Запам’ятай, — підіймає догори вказівний палець, — підняти той паспорт було найбільшою дурістю у моєму житті. Проаналізувавши, я тепер розумію, що він не просто так лежав на видному місці. Його не загубили, а поклали. Для мене дурепи.

— Тоді і ти запам’ятай, ніколи не роби такої дурниці як я, бо можна втрапити в халепу.

— Паспорти не брати, з бандитами не спілкуватися, триматися разом і не сумувати. Вірш від Васьки, — широко усміхається. — Між зубами нічого не застрягло? Я маю блищати, як зірочка.

— Нічого. Іди, зірочка. Я куплю продукти і спробую зварити хоч якийсь суп.

— Тоді я куплю торт і ми його увесь з’їмо. Антистрес. Все, чао. Зробиш каву сама, боюся спізнитися, — за хвилину вона вже зачиняє вхідні двері, а я встаю й починаю обходити своє нове житло. Намагаюся звикнути, намотуючи кола, поки закипить чайник.

Снідаю кавою й печивом, бо в холодильнику більше нічого немає. Тоді беру гроші й іду в супермаркет. Купую продукти. Відволікаюся думками на складання рецепта, але в спогадах постійно виникає вчорашня розмова з Арсеном. Вибачився. Нахабний до краю. А ще псих, хоч Віктор і удає, що це не так. Він спалахує в одну коротку мить. Невпевнена, що ніхто не постраждав би, якби вчора, в пориві його агресії, хтось стояв поряд. Він хворий і тут вже питання до мене — якого біса я взагалі поверталася. Мала б їхати ще в той вечір, коли він мене відпустив.

Вдома, якщо так можна назвати цю коробку, пробую варити суп. Я знаю порядок дій, але сама ніколи його не готувала. Не було потреби, у батьківському будинку завжди був вибір страв, я могла замовити, що завгодно. Довго кручуся біля плити, додаю сіль, спеції, зелень. Куштую, ще додаю. У підсумку вийшло щось рідке, солоне, дивного кольору, але це перша спроба і можна вважати, що вдала.

— Я прийшла, — звучить голосно від входу.

— А я зварила щось схоже на суп.

— Голодна, — заходить на кухню і ставить на стіл невеликий тортик. — Пахне тут смачно.

— Як співбесіда?

— Сказали, подзвонять. Моя впевненість залишилася за дверима ресторану. Поки відповідала на питання, тисячу разів спітніла. Там стільки всього треба вивчити, що я й за рік не подужаю. Купа виделок, келихів, меню дослівно. Дурня повна. Ніби відвідувачі читати не вміють. Панькаються з багатіями, наче вони кришталеві.