Розділ 17 «Особлива агресія»

Вероніка

Повернутися до будинку викрадача, а потім переховуватися від нього? Таке могла придумати лише я. Не розумію, звідки взялася провина за вчинки чужого для мене Олега, а свого бажання допомогти Арсену взагалі боюся. Учора, дорогою до будинку, я хотіла сказати правду. Спокійно, без емоцій, але не змогла підібрати правильні слова. А після того, як він мене поцілував, все взагалі перевернулося.

Це було… У мене таких відчуттів ніколи у житті не було. Страх змішаний з захватом. Я буквально відчувала жар від його губ. Він розносився моїм тілом, венами, полонив думки. Злякалася до смерті і майже всю ніч не спала. Не могла. Не виходила до сніданку, всі справи завершила вдень і коли Арсен повернувся додому, я вже сиділа в кімнаті, щоб не потрапляти йому на очі.

Лишився один день. Попри те, що Олег дивно повівся у розмові телефоном, думаю, він прийде. Навіть я, далека від їхніх справ, розумію, що Арсену краще не переходити дорогу. Він справді зверне шию і навіть не засумнівається. Не дарма ж вони називають його Лютим. Запальний та непередбачуваний. Він нього лине така агресивна енергія, яку я не можу витримати, а тим паче перемогти. Квітка, яку вирощували у штучних умовах не здатна боротися в природних, але я досі тут, і все ще хочу допомогти. Дуже гарно пам’ятаю, як тата підставив напарник. Він тоді кинув його на великі гроші. У тата ледве серцевий напад не стався. Це був єдиний раз, коли я бачила його в депресії. Жахливе видовище. Арсен не схожий на людину, яка депресує, але гадаю, це лише його здатність тримати себе в руках. Якщо Олега шукає стільки людей, сума справді велика.

— Єво, — чується з-за дверей після короткого стуку.

— Заходь, — сідаю, прикриваючись ковдрою.

— Привіт, — побачивши мене, Віктор тактовно відводить очі. — Де Арсен?

— Точно не у моєму ліжку, — випалюю нервово.

— Це я бачу. А де ж? Слухавку не підіймає.

— А чому ти мене про це питаєш? Я його не бачила і не збираюся слідкувати.

— Дивно, ми домовлялися про зустріч.

— Може, на побачення пішов? — роблю припущення від якого Віктор хмикає.

— Почекати чи що? Чаєм пригостиш?

— Я?

— А хто? Інших жінок в його будинку немає.

— Я тут полонянка, якщо ти забув, — встаю й швидко накидаю на себе халат. Мушу визнати, що його манери відповідають моїм очікуванням. Вони з Елею у цій компанії стоять на кілька сходинок вище.

— Невже він забув? — бубнить, крокуючи попереду мене.

— Кажу ж, загуляв.

— О, Арсене! — вигукує голосно. У грудях щось перевертається й починає злякано колотитися. — Забув про нашу домовленість? Чи… — зупиняється, а я ледве не врізаюся у нього. — Щось святкуєш?

— Забув скасувати нашу зустріч, — лунає холодно й розноситься холом тривогою.

— А що святкуєш? — він спускається зі сходів, а я зупиняюся на середині. Ось вона — його агресія. Один вигляд Арсена попереджає, що близько підходити не можна. Особливо, коли він з надпитою пляшкою алкоголю у руці і таким поглядом, ніби зараз когось розірве голими руками. — Чи… не святкуєш? — схоже, Віктор спантеличений.

— Святкую покупку, — зупинившись посередині холу, Арсен відпиває з пляшки.

— Мені варто знати, яку? — Вітя озирається, показуючи мені очима нагору. А я не можу, ноги приклеїлися до сходинки і відмовляються рухатись.

— Покупку Білецького, — ще раз відпиває.

— Кхм, — Віктор знову натякає, що мені краще піти. — Олег продав землю? — питає тихо.

— Продав, — луною розноситься будинком, а лютий погляд Арсена спрямовується на мене. — Все продав. Бляха! — зі страшним гуркотом він розбиває пляшку об кахлеву підлогу. Здригаюся, перелякано приклавши долоні до грудей. — Все! — жбурляє ногою скло.

— Йди до себе, — командним тоном говорить Віктор й підходить до Арсена. Я на його місці цього не робила б. — Пішли на кухню, — підштовхує його в спину. — Випий щось дієвіше і лягай спати, не лякай Єву.

— Ти вільна, — говорить грубо Арсен. Дивиться на мене з неприхованою ненавистю. — Вали звідси.

— Арсене, — Вітя хитає головою.

— Та пішов ти до біса! — агресія виривається без дозволу. Коли на мене кричать, спрацьовує автоматичний захист. — Розгарчався. Я нічого в тебе не крала. Повернулася, щоб допомогти, і ти ніхто, щоб так зі мною розмовляти, — тицяю на нього пальцем, а потім розвертаюся й швидко йду до кімнати.

Довбень.

Жорстокий, грубий бандюк.

Покидьок.

Уявив себе казна-ким. Задер носа, вирішивши, що йому все можна. Викрадати людей, утримувати силою, знущатися, ображати. Дарма повернулася. Дурепа. Мене аж колотить від гніву.

Відкриваю усі шухляди комода й починаю складати речі в сумку. Принципово не кладу ті, які оплачував Лютий. Це точно його ім’я, воно пасує найкраще. Грубіян. Коли двері відчиняються, не підіймаю погляду. Що він зробить? Вб’є? Ну, значить останнє, що я зроблю в цьому світі — плюну йому в пихате обличчя. Слух і нерви нагострилися до максимуму. Я навіть чую його важке дихання.

Однак коли в дверях прокручується ключ, стає по-справжньому страшно. Гнів, що був головною емоцією, різко згас, поступившись місцем паніці. Підхопивши сумку, ставлю її на ліжко, щоб хоча б воно нас розділяло. Кинувши погляд на тумбочку, розумію, що не зможу вхопити лампу, щоб відбиватися. Зараз він скрутить мені шию і викине з вікна. Віктор побурчить, але допоможе прибрати сліди, і все налагодиться. Вони знову будуть пити пиво в холі зі своєю придуркуватою компанією, а моє ім’я буде заборонено називати.

— Я не хотів, — морозом повзе по тілу. Таким тоном можна дітей і навіть деяких дорослих лякати. Таких як я, наприклад. У мене аж коліна від напруги трусяться. — Не психуй.

— Не треба слів. Я просто хочу піти, — не дивлячись на нього, абияк запихаю речі в сумку.

— Куди?

— До подруги, вона мене чекає, — звідкись взялася образа й розлила в горлі гіркий клубок. — Рішення повернутися було помилкою.