Розділ 13 «Вільна»

Вероніка

— Давно я так не сміялася, — витираю очі, бо аж сльози виступили. — Не сумніваюся, що так і було.

— Саме так. Ритка подумала, що худішою сподобається Арсену більше, і почала активно жувати зелень. А коли я її побачила в ресторані зі стейком на тарілці, — знову сміється, — її ледве не розірвало, — сідає на гойдалку й починає нас розгойдувати. — З тобою приємно розмовляти. І є великий плюс — ти не здаси мої плітки Ритці.

— В цьому можеш бути впевнена.

— Просто я рідко десь буваю. Робота, дім, інколи такі вилазки, де немає когось нового. А ми з Ритою ну аж ніяк не кращі подруги. Вона завжди вважала мене слабохарактерною. Плаксою. Хоча так воно і є, але можна й не уточнювати.

— Якщо не секрет, ким ти працюєш в Арсена? — намагаюся питати так, ніби це проста цікавість. Маю нову тактику: не ставити одразу багато питань, але в активній розмові дещо уточнювати.

— Ну, подивися на мене. Секретарка я, — коротко сміється. — Люблю потриндіти, але роботу виконую відповідально. У мене блат. Романович на мене не кричить, береже мої і свої нерви.

— Ви… родичі? — стріляє в голові здогад.

— Арсен, він…

— Елю, нам час, — гукає Віктор. Дідько. Ми саме підійшли до найцікавішого.

— Так, — злітає з гойдалки. — Нам ще в одне місце треба заїхати, — її очі гаснуть. В одну мить вона зробилася напруженою та сумною. Дуже дивно. Не хоче додому? Віктор садист?

— Коли ще приїдеш? — не готова її відпустити, розмова була правильною.

— Сподіваюся, скоро зустрінемося. Бувай, — несподівано обіймає мене й швидко йде до Віктора. Той лише махає, але з ним, швидше за все, ми зустрінемося вже завтра. Рита теж йде до авто, але в мій бік не дивиться.

Довго сиджу на гойдалці, спостерігаючи, як небо затягують сірі хмари. Коли здіймається вітер, заходжу до будинку й трохи дивлюся телевізор. Тоді обідаю і займаю місце біля вікна у вітальні. Пішов дощ. Дрібний, ніби наближається осінь, а не літо.

— Що робиш? — смикаюся від голосу Арсена.

— Нічого, — ковзаю по ньому поглядом.

— Повечеряємо?

— Не хочу.

— Тоді поговоримо, — проходить й сідає на диван. — Скільки я буду тут тебе тримати? Складне питання. Я не планував привозити у свій будинок сестру зрадника. І не давав хлопцям команди тебе викрадати.

— А що планував? Прибити мене одразу? — дивлюся на нього з острахом. Цікаво, ми вдвох у будинку? Я не бачила чи їхав клоун Кирило.  

— Поговорити. У Григорія здали нерви, він прийняв неправильне рішення і поставив нас усіх в невигідне становище. Однак і відпустити я тебе зараз не можу. Не тоді, коли з’явився шанс повернути своє.

— Бо я одразу побіжу шукати Олега і скажу, що ви не спите і не їсте, тільки його й шукаєте.

— Ну от, ти й без мого пояснення усе розумієш, — кілька секунд мовчки дивиться у вічі. — Якщо ти дещо зробиш, я не просто тебе відпущу, а дам грошей на життя й допоможу з житлом.

— Що саме? — чомусь здається, що почую зараз щось непристойне.

— Подзвониш йому зі свого телефона. Він вчора з’явився в мережі.

— А подрузі я зможу подзвонити?

— Так, але після розмови з Олегом, і при мені.

— Ну… — відчуття дивні, я розумію, що зараз відкриється правда. З першого ж слова, якщо Олег відповість на дзвінок, він зрозуміє, що я не його сестра. Нервово. Я навіть уявити не можу реакцію Арсена. На спокій надія відсутня. — Гаразд, — гучно ковтаю, рознервувавшись.

— Принесу телефон, — він виходить, а я зависаю в думках. Зараз мені доведеться багато пояснювати, і не тільки Арсену.

Повертається швидко. Розблоковує свій телефон і вводить на моєму гаджеті номер. Подає мені й сідає ближче.

— Що сказати? — в мене навіть пальці тремтять від нервів.

— Мені потрібне те, що він забрав.  

— А якщо він відмовить? — хвилювання приховати не вдається.

— Я все одно його знайду, — його спокій прорізає суворість. Обличчя напружене, в очах беззаперечна впевненість.

— Що буде зі мною? — тримаю палець над зеленою кнопкою, але не натискаю.

— У моєму будинку тебе ніхто не скривдить, — відповідає серйозно.

Тисну на виклик. Підношу гаджет до вуха тремтячою рукою. Дурна ситуація. Безглузда.

— Алло, — лунає чоловічий голос.

— Ем-м-м, — розгубившись, не знаходжу слів. — Це Єва, — видихаю, дивлячись на зосереджене обличчя Арсена. Чомусь саме у такий нервовий момент, відмічаю, який він гарний чоловік. Високий, міцної статури, підкачаний, але в міру. Впевнений у собі та своїх діях. Харизматичний, попри постійну суворість. А ще його очі дуже гарного кольору. Вперше бачу чоловіка з темно-зеленими очима. Та коли він гнівається, краще в них не дивитися. 

— Єва? — протягують на тому кінці зв’язку. — Привіт. А хто поряд з тобою?

— Поряд зі мною? — мій голос звучить налякано. Арсен показує на себе пальцем.

— Арсен, — видихаю, увімкнувши гучний зв’язок.

— Романовичу, не чіпай її, чуєш? — тон чоловіка миттю змінюється на схвильований. — Ти нічого не доб’єшся тим, що триматимеш у себе мою сестру, — останні слова аж викрикує. Сиджу й тупо витріщаюся на екран. Він же зрозумів, що я не Єва? Точно зрозумів. Тоді навіщо ця комедія?

— Олеже, — Арсен нахиляється, — ти, мабуть, погано зрозумів, що накоїв. І з ким зв’язався, — навіть мені лячно від його металевого голосу. — Даю тобі три дні, а потім я знайду тебе і зверну шию. І всім, хто тобі допомагав, — забирає з моїх рук телефон й завершує виклик.

Мовчу. У нього таке обличчя, наче зараз махне рукою і я вилечу через вікно аж до паркану. Очі темними зробилися, вуста стиснуті. Я навіть не дихаю, подумки рахуючи секунди до вибуху.

— Ти хотіла подзвонити, — ріже напружену тишу суворим тоном. З острахом приймаю з його рук телефон й набираю номер Аліси.

— Так, — відповідає майже одразу.

— Привіт, це я, — видихаю тихо.

— Ніко, я тут майже посивіла, — каже схвильовано. — Як ти?