Розділ 11 «Не той напрямок»

Вероніка

Не вірю! Не вірю, що вирвалася. І як? Абсолютно випадково. Просто вийшла за ворота. Ніколи так швидко не бігала. Мозок досі не розуміє, як мені пощастило, а в тілі такий адреналін, що спроможна добігти до самого Дніпра. Бачу трасу й пришвидшую рух. Відчуття свободи вже поколює кінцівки пальців, на вустах з’являється усмішка. Бачу авто, яке звертає з траси й ховаюся за кущами біля чийогось паркану.

Авто Арсена, я бачила його у дворі. Всередині аж перевертається все. Дочекавшись, коли він від’їде на безпечну відстань, знову лечу з усіх сил. Звертає ще одне авто і я вирішую просити допомоги, поки компанія Арсена не кинулася на мої пошуки. Вискакую назустріч і щодуху махаю руками. Водій зупиняється.

— Що сталося? — лунає чоловічий голос.

— Допоможіть, — промовляю захекано. — Мені терміново потрібно до… до міста. Відвезіть, будь ласка.

— За вами женуться? — питає серйозно.

— Мене викрали.

— Потрібна поліція?

— Краще до міста, а далі я розберуся.

— Сідай швидко, — командує чоловік, даруючи мені неабияке полегшення.

З диким серцебиттям, шаленим хвилюванням та величезною надією в грудях миттю пірнаю в салон авто.

— Про викрадення це не жарт? — питає чоловік.

— Ні, — намагаюся вирівняти дихання після бігу.

— Хто викрав? — розвертається до мене.

— Нам краще поїхати. Раптом шукатимуть, — до болю в очах вдивляюся крізь лобове скло, нервово заламуючи пальці.

— Звісно, — він одразу рушає. Розвернувшись, виїжджає на трасу. — Куди їхати?

— Взагалі мені потрібно на Троєщину, до готелю, але головне — якомога далі звідси.

— Зроблю, красуне. Мене Кирилом звати.

— Я Ніка. — Нерви натягнулися. Перед очима картинки, як я зустрічаюся з Алісою і ми разом їдемо у більш спокійне містечко. Звісно, без вигадок з іменами. Спробувала, більше не хочу. — Чому ви з’їхали? — виходить агресивно, але це через нерви.

— Куплю для тебе води, вся трусишся, — відповідає серйозно. — На вигляд йому років тридцять, в темноті важко сказати точно. — Чи краще каву?

— Каву. Дякую. Я зможу оплатити поїздку, коли знайду подругу.

— Пусте. Ти головне заспокойся. Чому тебе викрали? Хто?

— Не хочу про це говорити, — відвертаюся до вікна, вивчаючи місцевість. Хоч би він відвіз мене, бо я не знайду дороги сама. Ми знову з’їхали у вуличку, а мали б вже летіти до Києва.

— Як це селище називається? Далеко до Києва?

— За тридцять хвилин будеш на місці. — Не холодно тобі? — підіймає скло зі свого боку.

— Ні. Я так ніколи в житті не бігала.

— Що це за бандити такі? Били, знущалися, катували? — його питання звучать схвильовано. Ну, мені так здається.

— Били, — відповідаю тихо, торкаючись ліктя. Насправді мені не треба розмов. Я навіть в поліцію не збираюся йти, просто хочу забути це все, як страшний сон, опинившись у безпеці.

— Охрініти, — дратується. Звертає направо, збільшує швидкість, пролітаючи будинки, ніби збирається злетіти, а тоді різко гальмує, а я ледве втримуюся, щоб не вдаритися чолом. — З вітерцем доїхали, — говорить весело, і поки я оклигую, він заїжджає в двір.

— Що це? — питаю розгублено. В грудях лопається надія і розповзається отрутою по тілу. Всі сили враз зникають і хочеться плакати. — Навіщо? — питаю самими вустами.

— Бо вже приїхали. Виходь, фантазерко, — сам виходить й стає біля авто. Дивлюся на скляні вхідні двері будинку, відчуваючи гарячі сльози на щоках. Чому я зупинила саме його? Авто, яке їхало майже одразу за Арсеном. Чому не побігла до траси? — Ідеш? — викликає огиду своєю веселістю.

Виходжу з авто. Кинувши погляд на вже зачинені ворота, витираю щоки, подумки готуючи себе до покарання за втечу. Не здивуюся, якщо мене зараз поб’ють чи зачинять у якійсь коморі й не годуватимуть. Це бандити, хорошого від них чекати не варто, але якось байдуже… Надія згасла, лишилося лише тотальне розчарування. Не тільки цією ситуацією, а всім своїм життям. Помалу плетуся за черговим песиком Арсена. Сварю себе за нерозважливість. Мала почекати…

— Які люди! — назустріч виходить Ян. Той бандит, що був для мене безіменним до сьогоднішнього дня. — Ти де вешталася? — гаркає мені.

— У мене, Яне, була надважлива місія — рятувати принцесу, — розтягнувши на губах усмішку, зиркає на мене. — О, Арсене, — за його спиною я не бачу людожера. І не хочу. — Я твою полонянку зловив. Що тут у вас відбувається? Каже, били, катували, знущалися, — після цих слів у холі повисає тиша.

— І де ж вона була? — можна і не дивитися, щоб зловити його агресивну енергію.

— Та майже до траси добігла. Тебе пропустила, а моє авто голими руками зупиняла. Відважна. До поліції зібралася, — коротко сміється.

— Ха-ха, — мої нерви здають. — Смійтеся всі! — виходжу з-за його спини й стаю на середині холу. — Чому мовчите? — ковзаю поглядом по присутніх. — Дуже весело тримати в неволі слабшу за себе. Про права громадян нічого не чули?

— Не кричи, — каже Арсен, а мене його тихий голос бісить ще більше.

— То прибийте вже мене нарешті! — голос зривається на якийсь писк. — Вас он як багато сьогодні. Закопаєте десь біля траси й відсвяткуєте, що поквиталися з невинною людиною.

— Ух, яка голосиста, — в голосі цього Кирила неприховане знущання.

— Ненавиджу вас усіх! — пролетівши повз Арсена, злітаю на другий поверх.

— Єво, — лунає тонкий голос Елі.

— Не чіпай, — мені чітко чути голос Арсена, бо всі інші мовчать. — Нехай охолоне.

Грюкнувши дверима, падаю на ліжко й даю волю сльозам. Замкнене коло. Невже я настільки обділена везінням, що навіть шансу на нормальне життя не маю? Відмовилася від грошей та статусу заради свободи, а втрапила у жахливу пастку. Що робити? Тепер мені навіть на вулицю заборонять виходити.

— Ох, — хочеться голосно кричати від безсилля та несправедливості.

Довго лежу в темноті, а тоді засинаю, бо організм здається під дією емоційного виснаження. Прокидаюся від дивного шереху. Нічного світла достатньо, щоб розгледіти біля ліжка чоловічу постать.