Розділ 8 «Сором’язлива шпигунка»

Вероніка

Холодно, але очі не бажають розплющуватися. Готова всю ніч провести на вулиці. Навколо цвірінчать коники, співають якісь пташки, і мені, на диво, спокійно. Свіже повітря з ароматом хвої заспокоїло нерви, я прилягла на гойдалці і незчулася, як заснула. Навіть ворушитися несила, бо до постраждалої руки приєднався біль у спині. Сідниць взагалі не відчуваю, так невдало на них приземлилася.

— Єво, — грубий чоловічий голос змушує негайно розплющити очі. Кілька разів блимнувши, зосереджую погляд на постаті Арсена. Нависає наді мною, заклавши руки до кишень темних штанів. — Вже пізно. На вулиці прохолодно, краще зайти до будинку.

— А можна мені плед, я тут спатиму? — мугикаю тихо. — У мене так тіло болить, не хочеться вставати.

— Ні, тут незручно. Я допоможу, — нахиляється.

— Не треба, — лякаюся, виставивши перед собою долоню.

— Тримайся за шию, — ігнорує мою спробу заперечити. Одну руку просуває під спину, іншу — під коліна. Акуратно підіймає мене.

— Я можу сама, — почуваюся до межі ніяково.

— Ти зняла взуття, — відповідає серйозно, рухаючись до будинку.

Несе мене як пушинку, притискаючи до себе. Коли відчиняє двері, несміливо кладу руку йому на шию. Короткого погляду достатньо, щоб зловити в зелених очах гнів. Обличчя напружене. Хочеться сказати, щоб відпустив, але не роблю цього. Від нього приємно пахне парфумами і насправді нестрашно, просто дивно бути в такому положенні після нашої сварки, де мені ледве шию не скрутили.

В напівтемряві він підіймається сходинками й заносить мене в кімнату. Тут горить лампа, значить він заходив. Підходить до ліжка й акуратно кладе мене. На секунду зазирає у вічі, а тоді переводить погляд на вуста. Вдихаю повітря, розхвилювавшись.

— Добраніч, — швидко відхиляється й виходить з кімнати.

Деякий час прокручую цю ситуацію в голові, а тоді знімаю джинси і, вкрившись ковдрою, за кілька хвилин знову поринаю в сон. Мені гарно і довго спиться. Не боюся, що вночі хтось увійде. Мабуть, подіяло те, що Арсен вчора дав у пику орангутану і вигнав його з будинку. Без його присутності, зникло хвилювання. Хоча й сказати, що я довіряю тут комусь не буде правильним. Мені потрібно вигадати, як втекти, але у такому стані доведеться кілька днів полікуватися, щоб прийти у форму. Сідниці болять так, що й перевернутися важко. Про лікоть мовчу, я досі думаю, що там якась тріщина, якщо не перелом.

Ранковий стукіт у двері миттю проганяє сонливість й змушує сісти.

— Можна? — зазирає жінка, яка готує їсти. З тацею. — Арсен Романович сказав, що ви снідатимете у кімнаті.

— Е-м-м, дякую, — гублюся. Лідія підходить й ставить мені на коліна сніданок: омлет, салат з авокадо, кава й сирники.

Вона швидко виходить, ніби боїться, що знову почну свою історію про викрадення. Снідаю. Тоді приймаю душ, відмітивши, що біль у лікті трішки заспокоївся, рука нормально функціонує. Одягаюся й відношу тацю на кухню. Нікого немає, лише Лідія порається біля плити.

Вирішую подивитися будинок, якщо вже мені дали на це дозвіл. На першому поверсі великий хол, як кімната відпочинку, вітальня з каміном, кухня, кабінет, у який я не зазираю, комірка, пральня, одна вільна невелика кімната. Інші двері ведуть не в кімнату, а вниз сходинками на цокольний поверх. А тут басейн і спортзал. Останній мене мало цікавить, а от поплавати я люблю. Якби ж тільки був купальник.

Повернувшись, сідаю на дивані у вітальні й вмикаю телевізор. Знаходжу якийсь серіал. Я майже ні з ким не розмовляю, а так хоч хтось бубнітиме над вухом.

— Привіт, — лунає від входу. Віктор усміхається й сідає поряд. Відсуваюся трішки, зробивши більшим простір між нами.

— Привіт.

— Що дивишся? — киває на екран.

— Якийсь турецький серіал.

— Суперовий вибір, — кривиться, викликаючи в мене усмішку. — Ходімо краще прогуляємося? Набридло сидіти в будинку.

— А ви усі тут живете? — встаю.

— Тимчасово, — кидає на мене погляд. — Я частіше за всіх лишаюся на ніч.

— Чому тимчасово? — виходжу за ним на вулицю.

— Поки твого брата не знайдемо.

— То ви не просто чекаєте, поки він надумає з’явитися на порозі?

— Ми його місяць шукаємо, — хмикає. — І тебе. Без сну та відпочинку. Тому усі трохи заведені.

— Я сказала б не трохи, — бурчу собі під носа, всідаючись на гойдалку. — Гарно тут. Ми десь під Києвом?

— Спитаєш в Арсена, — ледь помітно всміхається. Симпатичний молодий чоловік. З добрим поглядом блакитних очей, русявим волоссям, трішки задовгим на маківці. 

— А де він? — ще зранку відмітила дивну тишу в будинку.

— В офісі.

— У бандитів є офіс? — моє здивування викликає його широку усмішку. — Тобі дали команду бути сьогодні цербером?

— Було б дивно, якби гостю залишили саму.

— Полонянку. Гостей не б’ють по обличчю і не збираються ґвалтувати.

— Гриша психує. Усі ми виснажені й роздратовані. Я не виправдовую, просто у нього трохи дивні плани, як на мене.

— Він у вас замісник головного людожера?

— Щось типу цього, — хмикає.

— І яка ж у тебе кличка серед такої «приємної», — показую пальцями лапки, — компанії?

— У нас немає кличок. Ми не такі відсталі, як ти думаєш, маємо імена.

— А Лютий? Кличку може мати лише головний?

— Це від прізвища.

— І яке ж воно?

— Єво, — хитає головою, — всі питання до Арсена.

— І що вкрав Олег ти теж не скажеш? Хіба я не маю права знати через що страждаю?

— Арсен приїде ввечері. Думаю, він знайде кілька хвилин на розмову. Особливо якщо ти згадаєш місце перебування свого брата.

— Не згадаю, — розводжу руками, — після лагідного спілкування з орангутаном Гришею у мене амнезія.

— Відпочивай, — встає, — раптом що, я працюватиму в холі.

— Віть, — хапаюся за останній шанс, — подруга дуже хвилюється через моє зникнення. Дозволь їй подзвонити, — роблю найзасмученіший вираз обличчя. Кладу руку на постраждалий лікоть і кривлюся для надійності образу.