Розділ 4 «Людожер»

Вероніка

Після викрадення

— У мене немає брата, — встаю з підвіконня, але від вікна не відходжу. — Ви не за ту мене прийняли. Я…

— Як знаєш, — обриває нетерпеливо. — Лютий таким добрим не буде. Твій довбонутий братик його дуже підставив. Знаєш, що він робить з такими як ти? — розпливається у гидкій посмішці.

— Щ-що? — питаю залякано.

— Їсть, — його регіт пробирає до кісток.

Двері зачиняються, а мене атакує паніка. Вимикаю світло й знову підходжу до вікна. Бачу ліс, і високий паркан навколо будинку. Тікати нікуди, а якщо й втечу, далеко не зайду. Мене розірве їхня собака, або амбал, який приклав по обличчю. З очей зриваються сльози. Плачу, сидячи на підлозі біля вікна. Що робити? Господи, ну чому я така невезуча? Зробила ковток свободи і знову потрапила в неволю. Як довго я проживу, якщо вони мені не повірять? Мене навіть ніхто не шукатиме…

Не сплю усю ніч, але під ранок виснажений організм вимагає заплющити очі хоча б на кілька хвилин. Голова болить так, що аж дурно. Звісно, просити води чи пігулку я не збираюся. Дадуть якусь хрінь, від якої склеюся раніше за появу людожера Лютого. Почувши шарудіння за дверима, швидко сідаю в ліжку. Хтось коротко стукає, а тоді відчиняє двері. Він теж вчора був у готелі, уточнював моє ім’я.

— Сніданок, — переступає поріг з тацею в руках. — Як почуваєшся? Душ поряд з кімнатою, — його погляд не такий страшний, як у попереднього бандита.  

— А як почуває себе людина, яку викрали виродки? — питаю з люттю. На перший погляд, можу дати йому років двадцять п’ять. Симпатичний і голос приємний, але ж покидьок.

— Я Віктор, — не реагує на моє питання. Підійшовши, ставить тацю на ліжко. — Смачного.

— Ти мені дзвонив? — питаю в спину.

— Так. Даси Лютому відповіді і він тебе відпустить, — відповідає, не розвертаючись. Виходить, не зачинивши двері на ключ.

На таці в мисці гранола, склянка з йогуртом, чашка з кавою. Ложка чиста. Є серветки. Я голодна, але в їжі може бути все, що завгодно.

Нерви здали, моє тіло дрібно тремтить. Однозначно, у Єви, документи якої знайшла Аліса, є брат. І якщо я не доведу, що не його сестра, мене з’їсть якийсь амбал.

Хочу вийти з цього будинку і повернутися додому. Втекла на свою голову. Краще вже сказати батькові прямо, що ніякого весілля не буде. Протестувати до останнього, поговорити з Глібом. Створити такий скандал, що вони точно припинять давити. Нехай би краще вигнав мене з дому, але не ця жахлива реальність.

Відчинивши двері, декілька секунд прислухаюся. На поверсі тихо. Збираю всю свою мужність й виходжу з кімнати. Будинок великий і красивий. Облаштований за останніми тенденціями. Багато світла, великі вікна, дуже стильні меблі, вишуканий декор. І це лише погіршує мою ситуацію. І дурному зрозуміло, що головний бандит має купу грошей і вплив.

Спускаючись сходами, ловлю голоси зліва. Зупинившись на останній сходинці, борюся з бажанням повернутися до кімнати, в якій ночувала. Страх такий, що аж коліна тремтять. Він змішаний з бажанням протистояти, але я одна, а їх багато. Роблю несміливі кроки, налаштовуючи себе на боротьбу. Я зможу. Згадуючи прийоми карате, які колись вивчала, впевнено відчиняю двері й одразу заходжу.

— Які люди! — мене зустрічає головний вчорашній дебіл. — Не наїлася? Чи полюбляєш м’ясо? По тобі й не скажеш, — його погляд липкий і огидний. Він весь такий, що тільки підлогу мити замість ганчірки.

— Хто ви такі і навіщо мене викрали? — на цих словах жінка за стільницею, яку я одразу не помітила, випрямляється й розвертається до мене обличчям. Одягнена, як куховарка. — Вони викрали мене вночі й привезли сюди. Били, торкаюся губи, намагаючись не розплакатися. Мені потрібна допомога, — все це промовляю, дивлячись їй у вічі. Губиться. Перелякано зиркає на чоловіків.

— Я піду прибирати, — белькотить тихо. Швидко йде до дверей і, не дивлячись на мене, виходить.

— Навіщо ти налякала Ліду? — з претензією питає орангутан. Він дуже схожий на нього, тільки у тварини більше мізків.

— Негайно відпустіть мене! — кажу чітко і голосно. — Ви не маєте права утримувати мене тут. Мене шукатимуть. Вже шукають.

— Він знає, де тебе знайти, — заявляє інший, який навіть не глянув на мене, наминаючи якусь кашу з тарілки.

— Ви довбні! — не витримую, емоції беруть гору. Головний, тобто орангутан, дивується. Краєм ока помічаю на стільниці великий ніж. Стаю ближче.

— Якщо голодна, просто сядь і поїж, нащо ображати? — розумник розвертається до мене й підморгує.

— Та пішов ти, — в один крок долаю відстань й хапаю ножа.

Замість здивування вони просто починають сміятися. Навіть цей Вітя усміхається.

— Придурки, — починаю відступати, тримаючи перед собою ніж. На підсвідомому рівні я розумію, що одна проти них не вистою навіть з таким ножем, але бажання врятуватися дуже сильне, а іншого виходу немає.

— Кумедна, — либиться головний.  

— На себе в дзеркало глянь, козляра, — шиплю.

— Лютий, залиш її тут, буде нас веселити. Не можу зрозуміти, до кого він звертається. Я їх вчора бачила усіх. Відступивши, наштовхуюся на щось тверде. Не встигаю навіть глянути, зап’ястя міцно обхоплюють, перед очима ковзає лезо, а тоді ніж з гуркотом падає на стільницю.

— Чого репетуєш, мала? — лунає над головою суворий бас. Поклавши долоні на плечі, відсторонює мене в інший бік. — Хто така відважна? — на мене дивляться темно-зелені очі. Високий темноволосий чоловік. У штанах, але з голим торсом.

— Сестриця Чупруна, — відповідає головний придурок.

— Я — не вона, — нарешті повертаю дар говорити. Разом з лезом перед очима все життя пролетіло. Я думала, він одним рухом переріже мені горло. Він пальцями тримався за лезо, але крові ніби немає.

— А де той довбень? — чекає від мене відповіді.

— Послухайте, — видихаю нервово, — мене звати не Єва. Я… тобто моя подруга випадково знайшла її документи.