Розділ 2 «Назустріч свободі»

Вероніка

За кілька днів до викрадення

— Ніко, — видихає в шию, до болю стискаючи мене в обіймах, — ти закрутила мені голову.

— Роздавиш, — намагаюся виплутатися, впираючись долонями в його плечі.

— Дурні умови, — дратується. — У мене дах їде, так хочу тебе, — лишає липкий поцілунок на шкірі. Неприємно. Колись я мирилася з його грубими обіймами, а зараз відчуваю лише відразу.

— Глібе, — відхиляюся, — тобі недовго лишилося чекати.

— Поїдемо кудись повечеряти? — нарешті відхиляється, впершись долонями в стіну.

— Хочу побути наодинці. Ти ж розумієш… — відводжу очі, бо насправді хвилююся. Сьогодні буде важка ніч. Найсміливіший мій вчинок за дев’ятнадцять років життя.

— Нервуєш? Справді? — широко усміхається, світло-карі очі щось вишукують у моєму погляді. — А я дочекатися не можу, коли ти моєю станеш, — чекає якоїсь реакції, а я можу лише здвинути плечима. — Піду, — розвернувшись до дзеркальних дверей шафи, поправляє краватку. Пригладжує пальцями русяве волосся.

Нарцис. Ледве стримуюся, щоб не сказати йому все, що думаю, але не можна.

— Бувай, — навіть двері для нього відчиняю, тільки б швидше пішов.

— До суботи, — згрібає мене в обійми, як ляльку. Чмокає у вуста. — Я буду в костюмі нареченого.

— Мене точно не сплутаєш, — натягнуто усміхаюся.

Зачинивши за ним двері, притуляюся до них спиною. Заплющую очі, відшукуючи необхідну внутрішню гармонію. Нервую. Мене не лякають труднощі, я боюся, що план провалиться і тоді ситуація стане ще гіршою, ніж зараз. Я не маю сил боротися, вони сильніші за мене і знайдуть чимало фактів, щоб переконати мене у важливості цього заміжжя.

Важко зітхаю…

Навіть не сумніваюся, що кроки по сходах належать мамі. Перевіряє, як я себе поводила з нареченим?

— Ти тут? — зазирає, заставши мене на ліжку. — Чому відмовилася від вечері з Глібом?

— Хочу відпочити, голова болить, — удаю, що справді зібралася спати. Навіть халат знімаю, залишившись у нічній сорочці. Виникає бажання її обійняти, але не маю права посіяти сумніви.

— Розвіятися тобі теж не завадило б, — підходить до вікна й зашторює вікна. — Щоб у голові не блукали зайві думки, — звертає на мене погляд.

— Які, наприклад? — роздратування спалахує миттєво.

— Ти сумніваєшся. Забудь, — проявляє суворість. — Ви ще навіть не одружені. Викинь з голови непотрібне і насолоджуйся життям. З ним ти матимеш все, батько допоможе. Молодість та безбашність минають, далі людина хоче стабільності. Особливо жінка.

— А я ще й вірності хочу, — зривається з образою. Мені пече у грудях, що ці слова промовляє мама. Жінка, яка мала б розуміти мої сумніви.

— Скажеш йому про це, коли будеш в офіційному статусі дружини. Знайди правильні слова і додай трохи жіночої хитрості. Між вами ж була симпатія. Доню, ми намагаємося якнайкраще влаштувати твоє життя.

— Знаю, мамо, — хочу завершити цю розмову. Втомилася чути одне й те ж.

— Чаю принести?

— Ні, дякую.

— Піду до батька, вижену його з кабінету. Ми завтра поїдемо зранку замовити квіти, а в тебе о третій пробна зачіска.

— Пам’ятаю.

Коли вона виходить, лягаю й вкриваюся тонкою ковдрою. За годину будинок огортає дрімота. Батьки завжди рано лягають. Вичікую ще годину. Важку тишу порушує лише моє гучне серцебиття. З кожною секундою воно нарощує свій ритм. Нерви натягнулися до межі. Мені хотілося б, щоб все було інакше, але це не про моє везіння.

Об одинадцятій встаю. На пальчиках підходжу до шафи й швидко переодягаюся у джинси, футболку та кофту на блискавці. Скручую довге темне волосся в гульку. Ковзнувши поглядом по весільній сукні у прозорому чохлі, дістаю сховану спортивну сумку з речами. Взуваю мокасини. Перевіряю гроші. На тумбочці лишаю телефон, записку і фото для свого нареченого. А тоді дуже тихо відчиняю вікно.

У кімнату вривається свіже травневе повітря. Аромат свободи. Солодкий і дуже бажаний. Він так давно мене манить, що я навіть не боюся залишитися без підтримки батьків.

— Вася, — промовляю з острахом. — Вася-я-я, — здається, що навіть сусідам чутно моє шипіння. Відсутність відповіді, змушує нервово ковтнути. Уява нахабно малює картинки, як я виходжу заміж за Гліба й повільно стаю тінню поряд з ним. Від таких думок, мороз сковує серце. — Вася, Вася! — гукаю вже гучніше. Починає гавкати собака, а я впадаю у паніку. Аж подих затамовую, рахуючи секунди до свого викриття. Гавкання припиняється, а тоді щось хрускає під вікном, пускаючи серце в п’яти. — Охоронець?

— Ти чого горлаєш? — лунає розлючене знайоме шипіння.

— Ти тут, — видихаю полегшено.

— Швидко спускайся, — командує зібрано. Слухаюся. Одразу кидаю вниз сумку, а тоді сідаю на вікно, перекидаю ноги й починаю обережно спускатися. На мої сідниці лягають долоні, допомагаючи втриматися і не впасти. — Ти собаку вирішила на мене спустити? Розкричалася, ніби пожежа.

— Я її зачинила, не бійся. Думала, тебе немає, почала панікувати.

— Не репетуй. Довелося сидіти в засідці, поки авто проїде. Тут точно камери немає?

— Поламана, — пробираюся за нею до хвіртки.

Коли опиняємося за воротами, стає трішечки легше. Авто, а точніше старе корито, стоїть за поворотом на іншу вулицю. Одразу сідаємо, Вася заводить двигун й рушає. Деякий час мені здається, що за нами хтось поїхав і зараз спробу змінити два життя жорстоко обірвуть, але коли виїжджаємо на трасу, нерви помалу повертаються в норму. Страшно, та я обдумано підійшла до цього кроку.

— Ну! — зупиняє авто на узбіччі й вмикає світло.

— Краще їдь, — нервово озираюся. Навіть автівок немає, а я все одно стресую.

— Ще раз хочу спитати чи готова ти до нового життя? Чи не злякаєшся труднощів, які обов’язково будуть?

— Готова. Я ж тобі казала.

— Знаю, у тебе немає іншого вибору, а зрадник не герой твого сумного роману. Тоді тримай, — дістає з бардачка паспорт й передає мені. Розгорнувши документ, зависаю на маленькому фото темноволосої дівчини. Дуже схожої на мене.