Розділ 10. Макс (10.2)

Справ в місті у мене не залишилося, тому під наглядом Мирона повертаюся додому. Чоловік, провівши до дверей котеджу, оперативно залишає містечко — звільнивши мій розклад, він, тим не менше, по вуха завантажений сам. Піднімаюся в спальню, стягую з себе одяг та, ліниво розкидавши його по підлозі, падаю на ліжко.

Втома, радше моральна, ніж фізична, і м'яка чиста постіль швидко заколисують. За мить провалююся в міцний сон.

Мені дзвонять. Раптове пробудження б'є під дих і без того змучену нервову систему, очі болять і злипаються. Телефон розкотистою треллю розривається в кишені піджака. Сповзаю на підлогу, нишпорю в складках щільної тканини. Визначник номера показує... Нічого. На дисплеї мерехтить єдиний рядок "номер абонента прихований".

— Так! — відповідаю, не приховуючи роздратування. Кому я міг знадобитися в розпал вихідного дня?

— Це Сиромятцев! — з динаміка лунає скрипучий голос Сирого. Я зовсім не радий подібному вторгненню в мій сон, але терпляче чекаю завершення короткої розмови. Похорон Діда відбудеться вже сьогодні ввечері, мені повідомляють адресу та час.

Їхати чи ні — вибору не дається. Я в системі. Я повинен виказати шану загиблому, щоб не нажити ще більше ворогів своєю неповагою до наставника.

Ставлю до відома Мирона і ще на кілька годин ховаюся під ковдрою. Коли остаточно прокидаюся, в моєму будинку вже повно народу — помічник прибув у супроводі обіцяних охоронців. Від того, що в моєму домі чатує охорона, стає моторошно. Або це після тривалого денного сну відчуваю себе таким розбитим.

Одягаю першу-ліпшу футболку та спортивні штани, з заспаним, пом'ятим обличчям і скуйовдженим волоссям спускаюся на перший поверх. Без своїх беззмінних костюмів я ніби втрачаю особисту харизму, гублюся на тлі інтер'єру. Зараз я мало схожий на бізнесмена, який міг зіткнутися з проблемами, що вимагають втручання спеціально навчених людей — надто пошарпаний, надто неформально одягнений. І до біса!

У вітальні сидять троє незнайомих чоловіків в строгих костюмах. Один з них, надто усміхнений для людини робота якої — підставлятися під кулі за незнайомців, швидко перетинає кімнату та простягає долоню для рукостискання. Дивлюся на чоловіка побіжно, він мене мало цікавить. Менеджер.

Решта проводжають його спину незворушними поглядами з нотками зневаги і, піднявшись на ноги, коротко кивають мені в знак вітання. Ось хто дійсно стане моїм щитом.

Мирон в своєму репертуарі: збирається залишити мене під опікою цих холодних, байдужих роботів, мовчазних і непомітних, незважаючи на величезний зрост та шафоподібні фігури.

Роблю глибокий вдих. Жоден з розкладів не дає відчути полегшення, але особисті переваги варто засунути куди подалі. Я не в тому становищі, щоб перебирати.

Ставлю підпис на контракті, не бажаючи навіть знати сум, в які мені обійдеться подібний захист. Менеджер, уладнавши формальності, нас покидає, а Мирон залишається провести інструктаж бійцям.

У призначений час всі разом прямуємо до міста. Сиджу на задньому сидінні, як на голках, гарячково кручу в руках телефон, згадуючи, що за день навіть короткого повідомлення не відправив Калініній. Знаючи її, не впевнений, що дівчина дуже хвилюється, у неї своїх турбот по горло, але мені хочеться дати їй знати, що зі мною все гаразд. Або просто почути її голос. Напевно, від цього мені полегшає хоч трохи.

Як невчасно все звалилося на нас. Можливо, мені варто по-тихому розібратися з її боргами та відпустити. Ні, краще відштовхнути, якнайдалі від себе, щоб вона та її діти залишалися в безпеці. На час, поки не впораюся з усіма труднощами. Напевно, це найправильніше рішення, але я... я занадто слабкий, щоб піти на це. Не зможу, просто не зможу.

Мене нудить від власного егоїзму, але єство волає тримати її поруч. Кожну хвилину, що нам відведена, триматися за неї. Затикаючи останні відголоски совісті, потураю своїм ницим бажанням. Вирішено: я заберу її, сховаю від усіх.

Паркуємося біля входу на кладовище. Проходимо на територію та рухаємося по алеї вглиб. У мене в руках вісім квіток бордових троянд, перев'язаних чорною стрічкою — для загиблого за трагічних обставин.

Квіти. До цього тижня я не купував їх нікому. Череда жінок, що змінювалися в моєму ліжку за ці роки, всі, як одна, вважали за краще, щоб я відкуповувався подарунками іншого роду. І чим дорожче, тим краще. Мене це влаштовувало. Гроші завжди були дешевші почуттів. У порівнянні з моєю прихильністю вони і зовсім нічого не коштували. І ось другий букет за кілька днів.

Підходимо до скупчення людей, що стоять біля труни, попереду миготять знайомі обличчя. Я не повинен відчувати нічого, але на лиці застигає щире вираження глибокої скорботи. Гнат Валентинович. Не дивлячись на те, що наші стосунки були примусовими, штучно створеними, ми стали досить близькі. Я бачив його частіше, ніж власного батька. І нехай я був лише пішаком у великій грі, він якоюсь мірою давав мені відчуття значущості, яке я жодного разу не відчув в сім'ї. Я був йому не байдужий, як дійна корова свойому господарю, але і ту гладять по боках, примовляючи ласкаві слова.

Далі йдуть короткі промови злочинців в зшитих на замовлення костюмах, кожен другий тут впливовий бізнесмен, владний політик чи видатний громадський діяч — збори вовків в овечих шкурах, не інакше. Священик відспівує гріхи покійного — і ось я вже підходжу покласти квіти. "Вам слід було відпустити мене раніше, і тоді ми б попрощалися за інших умов", беззвучно шепочу, ледве ворушачи губами. Епоха дійшла кінця. Всіх чекають великі зміни, мене в першу чергу.