Розділ 10. Макс (10.1)

Сідаю в машину й, відкинувшись на спинку сидіння, опускаю повіки. Яна. Фантомно все ще відчуваю вагу її тонких рук на своєму тілі, теплу щоку, що тулилася до грудей, стрункі плечі, що здригалися від беззвучних ридань. Калініна обіймала мене так, що сумнівів лишитися не могло — вона дійсно сумувала по наших часах.

Їхати від неї в такий момент вище людських сил. Тягне кинути все, повернутися і провести разом ще хоч хвилину. Яку хвилину... мені не вистачить і вічності, щоб насолодитися моєю дівчинкою. Посміхаюся, як закоханий дурень. Хто б міг подумати, що і в мені жевріє томлива тяга до романтики.

Недільне місто до чарівності порожнє і, виїхавши зі спального району, втискаю педаль газу до упору. Камер автофіксації на дорогах — по пальцях перерахувати, але впевнений через пару-трійку днів мені все ж прийде штраф за порушення швидкісного режиму.

За відчуттями до клубу добираюся в одну мить. О сьомій ранку він закритий, навколо не видно й живої душі. Залишаю машину на вимерлій парковці та заходжу всередину через службовий вхід. Мене зустрічає задушливо солодкий запах диму і тютюну, змішаний з потом і випарами алкоголю.

Як завжди не помічений потрапляю до основної зали. Персонал ворушиться мляво, як сонні мухи, хоча до закінчення зміни ще кілька годин. Можу їх зрозуміти. У рекламу вечірки була вкладена кругленька сума, цієї ночі тут було не проштовхнутися від гостей.

Мирон очікує в дальньому кутку, дрімає сидячи, зручно вмостившись на м'якому дивані. Його ця ніч теж випробувала на міцність. По плечах біжить холодок. "Вчора в казино була стрілянина... Дідович убитий", пам'ять послужливо підкидає ключові фрази, сухий, беземоційний голос помічника вторить в скронях.

Не встигаю зробити крок, як мені буквально під ноги кидається керуючий клубу.

— Максиме Сергійовичу, ви рано! Безсоння замордувало? — чоловік посміхається, хоча по темних колах під його очима роблю висновок, що і йому в таку рань світ не милий.

— На кшталт того! — киваю, поплескуючи його по плечу в нагороду за пережиту пекельно складну ніч. Цінний кадр, шкода буде розлучатися після продажу клубу. Перевіреними людьми я вважаю за краще не розкидатися, тому подумки позначаю, що керуючому треба підшукати нове містечко. Розмову про Содом і Гоморру в нашому підвалі він не заводить, мабуть, не в курсі кривавих нічних подій. Це й на краще. — Кухня ще працює?

— Для вас завжди! Пришлю офіціанта, — він вказує долонею в бік столика, за яким розташувався Мирон, здогадуючись, що приїхав я на зустріч з ним, і пропонує присісти. — Якщо знадобиться щось ще, я буду у себе підбивати касу з бухгалтером.

На цьому розходимося.

— Доброго ранку, — ледве встигаю наблизитися, як помічник широко відкриває очі. Він завжди насторожі, підійти непоміченим чи інакше застати його зненацька за довгі роки спільної роботи ніколи не виходило. Професіонал.

— Як плече? — цікавлюся з занепокоєнням. Незважаючи на те, що ми завжди дотримуємося ділової етики, я ставлюся до чоловіка, як до близького друга. Без нього я зовсім безпомічний, гірше маленької дитини. Особливо в тому, що стосується темної сторони наших справ. Мирон незадоволений моєю благою спробою списати його, як бойову одиницю.

— В порядку, — гарчить він крізь зціплені зуби і демонструє, як вільно працює плечем. Термінатор у плоті, на повному серйозі побоююсь його. — Готовий до праці та оборони.

— Це нам і потрібно, — киваю, задоволений його відповіддю. — У нас в глобальних планах і праця, і оборона... — на моє розмите формулювання завдання Мирон підкидає брову. Не встигаю дати пояснення, нашу бесіду перериває наближення молоденької дівчинки-офіціантки з заспаним обличчям. Робимо замовлення. Незважаючи на те, що досить щільно поснідав у Калініних, здається, мій бездонний шлунок здатний вмістити ще й слона.

Наступні кілька хвилин, поглинаючи порцію салату, занурююся в деталі нічної пригоди. У голові вимальовується досить чітка картина подій, відтворена за розповіддю з вуст очевидця. Отже, невідомий увірвався в розпал зібрання буквально за секунду до того, як Дідович оголосив про те, кого наділить мандатом "положенця"(1), і зрешетив злодія в законі серією пострілів. Великокаліберні кулі пробили його груди на виліт, Гнат Валентинович помер на місці. Собача смерть. Кілера поклали поруч.

Не можу усвідомити, що Діда більше немає. Все здається таким несправжнім, надуманим. Скрушно хитаю головою. Я — не та людина, яка буде вимовляти хвалебні промови на його похованні. Гнат Валентинович був моїм нічним жахіттям впродовж багатьох років, він перекроїв все моє життя під свої потреби і жодного разу не відчував за собою провини за подібну маніпуляцію чужими долями, долями живих людей. Але і відкрито сказати, що радий обставині, яка подарувала мені надію на довгоочікуване звільнення від кайданів, язик не повертається. Вкотре переконуюся, що ненависть і мстивість на закладені в моїй ДНК, а про мертвих або добре, або... Або взагалі нічого.

— Хочу знати, хто це зробив! — слова зриваються з моїх вуст швидше, ніж встигаю пояснити собі, навіщо мені вплутуватися в подібне розслідування. Знайдеться чимало людей, які зроблять це без мого втручання. Вбивство ватажка з рук не спустять нікому. Але відчуваю, що розібратися в цій справі — мій спосіб поставити крапку в нашій з Дідовичем довгій та заплутаній історії взаємин.

Як Мирон це зробить, думкою не збагну. У казино немає камер відеоспостереження, шановані люди вважають за краще зберігати конфіденційність, відвідуючи злачні місця, але в здібностях чоловіка не сумніваюся, помічник докопається до істини, чого б це не вартувало. Доручаю це йому.