Розділ 5. Яна (5.1)

Вечір. Біля під'їзду чекає таксі. Стан близький до серцевого нападу, тому сісти за кермо не наважуюся. Нетвердою ходою дістаюся машини, падаю на заднє сидіння. В руках пляшка води просто з холодильника, відкручую кришку тремтячими пальцями і роблю кілька ковтків. Рушаємо.

Водій не дістає розмовами, і я тотчас занурююся в похмурі думки, які одна за одною зріють в голові. Лице палає, але доторкнутися до нього не можу. Занадто довго поралася з макіяжем, щоб виглядати, як вишукана дівчина з обкладинки. Не прощу себе, якщо зіпсую щось передчасно. Косметика сьогодні — остання броня моєї впевненості. І хоча мені не зрівнятися з молоденькими дівчатами з ідеально гладкою шкірою, які певно день і ніч переслідують Максима, я об'єктивно — досить гарненький екземпляр зі своїми перевагами. Це підтверджує і водій, що раз у раз безсоромно витріщається в дзеркало заднього виду на моє декольте в розрізі шовкової майки.

Заплющую очі, намагаюся стежити за диханням, вирівнюючи його, заспокоююся. Пальці мимоволі смикають шкіряний ремінець сумки, що лежить на колінах. Встигаю дорахувати до ста тринадцяти перш, ніж поступово приводжу емоційний стан в норму. Відколи мене так хвилює чоловіча думка? Хто він такий, що боюся йому не сподобатися?

Дорога до центру займає менше п'ятнадцяти хвилин. Прошу зупинитися за кілька вулиць до кінцевої адреси, і водій слухняно гальмує на узбіччі. Виходжу. Потрібно провітритися, зібрати себе докупи. В такому стані з'являтися поруч з чоловіком не варто. Вирішить ще, що закохалася з першого погляду, а я не збираюся тішити його его черговою легкою перемогою. Як там Віка казала: "Я себе не на смітнику знайшла?"

Щасливо посміхаюся, підставляючи обличчя помаранчевим променям передзахідного сонця. Неквапливо прогулююся до місця зустрічі, попутно розглядаючи вітрини. На центральних вулицях міста вони завжди — очей не відірвати. Приречено усвідомлюю, що мої пріоритети змістилися в абсолютно неправильному напрямку. Зазвичай весь суботній день проводимо з дітьми, з ранку і до пізнього вечора, а сьогодні ми ледь встигли сходити в кіно та з'їсти по морозиву в кафешці біля будинку. І до перевірки зошитів руки не дійшли... Зате маніакально перерила весь гардероб та кілька годин кружляла перед дзеркалом, обираючи в чому моя фігура буде виглядати більш виграшно. "Нічого", намагаюся невміло торгуватися з совістю. "Завтра їдемо до мами на дачу з ночівлею. Все відшкодуємо".

Відриваюся від чергової барвистої вітрини та бачу його. Максим стоїть метрах в десятьох, вальяжно присівши на капот блискучої машини. Чоловік настільки розслаблений та байдужий до поглядів перехожих — можна подумати, вся вулиця належить йому одному. Ледь чутно гмикаю та похитую головою. Він міг дочекатися і в машині, і за столиком в ресторані, але обрав залишитися на очах у всіх. Павич.

Однією рукою Максим стискає симпатичний букет ніжних півоній, опущений квітами донизу, в іншій — незамінний супутник будь-якої сучасної людини — смартфон. Завмираю, з часткою захоплення розглядаючи його фактурний профіль. Всі дурні тривоги в момент випаровуються. Сьогодні він — мій. Можливо, тільки на ці декілька годин, а потім наші дороги розійдуться і ніколи не перетнуться знов. Хіба це не привід насолодитися кожною миттю?

Плечі розправляються, як за помахом чарівної палички. Нести себе гордо, випинаючи груди вперед, я вмію. Будеш зажиматися й бурмотіти собі під ніс — зжеруть на педраді, й кістками не подавляться.

Максим обертається в мою сторону. Зауважує фігуру, що самотньо стоїть серед натовпу жвавих людей. Жадібно обмацує очима і коротко видихає через привідкриті губи. Стою, прикипівши до асфальту. У животі все перевертається, немов я кручуся на каруселі.

Його телефон зникає в надрах піджака. Він піднімається на ноги і, ніби в сповільненій зйомці, наближається до мене. Підкидаю голову, тону в його світло-блакитних очах. У передчутті чекаю. Перша фраза... Здається, одна репліка здатна визначити результат вечора.

— Ти... — його пальці тягнуться до мого передпліччя, але, одумавшись, Максим опускає руку і ніяково посміхається. — Ти інша сьогодні!

Між нами виростає букет з вершково-рожевих півоній і гілочок евкаліпта. На твердо окреслених чоловічих губах грає лагідна усмішка. Стає так тепло і затишно, немов знайомі тисячу років. Тягне побешкетувати.

— Ти теж... — ховаюся в квіти і грайливо прикушую нижню губу. Усередині вирує безтурботне відчуття радості. Ніби мені знову сімнадцять і я вперше дізнаюся, що таке кохання. — Сам не свій!

Він настільки не очікував почути щось подібне, що у нього виривається легкий смішок.

— Розкусила мене! Що ж... Познайомимося заново? — пропозиція звучить дещо інтимно. За звичкою закушую щоку зсередини, вивчаю його обличчя, не поспішаю з відповіддю. Дух захоплює від того, наскільки він по—чоловічому гарний.

— Хіба тобі коли-небудь відмовляли?

— Бувало! — він киває, не намагаючись здаватися неперевершеним і з легкістю заробляє кілька балів. — Сподіваюся, ти не станеш!

— Не зможу! — відверто зізнаюся, відкидаючи всі умовності. Я погано вмію приховувати щирі емоції, хоч як не намагаюся. Впевнена, він вже чітко побачив мою небайдужість. Втішає лише те, що на його обличчі величезними буквами написано те ж саме. — У тебе в руках мої улюблені квіти, як тут встояти...

Він із задоволеною мордочкою дивиться на півонії.

— Боявся, що стала байдужа до квітів... Учні напевно постійно завалюють букетами!