Зустрінемось у четвер

Окуляри лежали в калюжі під лавкою. Я підняла їх за дужку й потягнулася по серветку, коли чоловік у правій лінзі підняв руку. За склом тягнулася лісова стежка, хоча переді мною була автобусна зупинка. Я повернула окуляри, намагаючись роздивитися дивну картинку. Чоловік похитнувся, вхопився за дерево й сердито глянув просто на мене.

Я обережно вирівняла оправу. Він поправив довгий плащ, дістав із внутрішньої кишені складений аркуш і щось на ньому написав. Тоді підніс його ближче.

«Дякую. Тепер надягніть».

Я озирнулася. Жінка на зупинці складала мокру парасольку, хлопець біля кіоску пив каву. Я протерла лінзи, ще раз глянула на чоловіка й повільно надягнула окуляри.

– Ви мене мало в канаву не скинули, – почувся голос біля самого вуха.

Я смикнула окуляри з носа. Голос урвався, а чоловік у склі заплющив очі й потер перенісся. Зачекавши, поки я знову надягну оправу, він заговорив значно обережніше.

– Будь ласка, тримайте їх рівно. Зображення тягне мене за собою.

– Ви хто?

– Арден. А ви?

Я вже відкрила рота, коли згадала бабусині казки про тих, кому краще не називати свого імені. Чоловік нахилив голову, чекаючи відповіді. Зблизька я розгледіла темні очі, мокре волосся й подряпину на підборідді.

– Спершу поясніть, чому ви в окулярах.

– Я в лісі. Окуляри показують вам мій світ, а мені — ваш. Мабуть, випали з кишені, коли я намагався відкрити прохід.

– Мабуть?

– Тоді мене трохи відкинуло.

Він торкнувся подряпини, і я мимоволі всміхнулася. До зупинки під’їхав мій автобус. Я провела його поглядом, а потім сіла на лавку.

Наступного вечора я показувала Арденові місто. Він ішов своєю лісовою стежкою, а я повертала голову так, щоб йому було видно вулицю. Біля перехрестя ми посварилися, бо він вимагав зупинитися посеред тротуару й пояснити, хто керує світлофором. Біля кондитерської помирилися. Арден довго розглядав еклери й попросив описати смак шоколаду.

Я купила один. Надкусила, замислилася й почала пояснювати, а він слухав так уважно, що я відчула, як теплішають щоки.

– Що? – спитала я.

– У вас крем на губі.

Я витерла губи серветкою. Він усміхнувся й відвів погляд, а я до самого дому несла в руці недоїдений еклер.

У вівторок він показав мені озеро, над яким плавали дрібні вогники. Я стояла на кухні з чашкою чаю, а перед очима повільно розгорталася вода поміж чорними соснами. Арден сів на повалений стовбур і розповів, як у дитинстві тут перекинув човен. Я сміялася, намагаючись уявити його хлопчиськом, а потім розповіла про свою першу подорож до моря.

Чай охолов. Телефон тричі нагадав, що час спати, а ми все знаходили, про що поговорити.

До середи я вже знала, як він усміхається, коли хоче мене піддражнити. Знала, що він торкається лівої брови, коли обмірковує відповідь, і може кілька хвилин вибирати слова, якщо запитати про щось особисте. Перед вечірньою прогулянкою я двічі змінила светр і нафарбувала губи. Побачивши мене, Арден замовк на півслові.

– Продовжуй, – попросила я.

– Я забув, про що говорив.

Я сховала помаду в сумочку. Усю дорогу до парку він раз у раз поглядав на мої губи, а я навмисне зупинилася біля кондитерської.

– Еклер?

– Ти знущаєшся.

Того вечора він мовчки проводжав мене до під’їзду. Кілька разів нахилявся до самої лінзи, наче перевіряв щось на склі. Я вже дістала ключі, коли він покликав мене.

– Зустрінемося у четвер.

– Ми щодня зустрічаємося.

– Я знайшов прохід. Завтра він відкриється там, де ти підібрала окуляри. З мого боку росте старий дуб.

Я перестала перебирати ключі. Арден стояв так близько, що я бачила краплі на комірі його плаща.

– Ти прийдеш сюди?

– Якщо ти прийдеш до лавки о шостій.

– А повернутися зможеш?

– Так. Прохід відкривається щочетверга.

Я опустила очі на ключі. На кільці висів маленький металевий кіт, якого я раптом почала старанно повертати пальцями.

– Тоді я могла б наступного разу подивитися на твоє озеро.

– Могла б.

Я підняла голову. Він усміхався, і я теж уже всміхалася, хоч намагалася поставити ще кілька розумних запитань.

У четвер я прийшла на пів години раніше. Лавка була мокра, тож я залишилася стояти. Поправила волосся, витерла лінзи й перевірила час. О шостій, без трьох хвилин, із дерев у склі виступив Арден. У руці він тримав букет дрібних білих квітів.

– Ти рано, – сказала я.

– Ти теж.

Він простягнув долоню. Я торкнулася лінзи, і скло нагрілося так швидко, що довелося відвести пальці. Повз мене пройшла жінка з собакою. Пес зупинився, насторожив вуха й загарчав на порожнє місце перед лавкою.

– Зніми окуляри, – попросив Арден.

Я послухалася. На мить усе розпливлося перед очима. Дужка зачепилася за волосся. Я нетерпляче вивільнила її й нарешті підняла голову.

Переді мною стояв чоловік у мокрому плащі. З його чобіт на асфальт стікала вода, у квітах застряг довгий сосновий листок. Він дивився на мене й чомусь так міцно стискав букет, що стебла затріщали.

– Ардене.

Він видихнув, усміхнувся й простягнув мені квіти. Наші пальці торкнулися. Я затримала його руку, провела великим пальцем по кісточках, а потім засміялася.

– Що? – спитав він.

– У тебе руки холодні.

– Я пів години простояв під дощем. Дуже хотілося справити враження.

Я підступила ближче й поправила відгорнутий комір його плаща. Арден обережно торкнувся моєї щоки, наче досі чекав, що між нами виявиться скло.

– Ти весь час так на мене дивишся, – прошепотіла я.

– Тепер ти можеш щось із цим зробити.

Я взяла його за комір і потягнула до себе. Він устиг усміхнутися перед поцілунком, а потім обійняв мене за талію й притиснув ближче. Квіти опинилися між нами. Окуляри я тримала за одну дужку, доки він, тихо сміючись, не забрав їх і не сховав у кишеню.

Коли ми нарешті рушили до кондитерської, Арден узяв мене за руку. Біля дверей він зупинився, провів пальцем під моєю нижньою губою й показав червоний слід на шкірі.