Мумбаї

Із Джайпура ми летіли до Мумбаї.

В аеропорту я побачила інших індусів: вихованих, освічених, які розмовляли англійською з місцевим акцентом, спочатку важким для мого вуха. Гід казав, що серед них торговці, бізнесмени, банкіри, священики.

У Мумбаї ми обрали готель у центрі, недалеко від набережної, посольства США та відомих готелів: для більшої безпеки. Це одне з найбільш густонаселених і забруднених міст Індії, але й столиця бізнесу та кіноіндустрії. Чоловік заздалегідь домовився про кілька ділових зустрічей, а я мала бути перекладачем.

Першу зустріч призначили в холі готелю. Ми спустилися раніше: хотілося кави.

Повз нас проходило багато людей. Місцеві, явно не туристи, нарядно вдягнені. Більшість жінок були в брючних костюмах національного крою, нічого спільного з європейською модою. Деякі, особливо старшого віку, були в сарі з шовку або тонкого сатину, оздоблених вишуканою вишивкою. Золото було на всіх. Дехто приходив сім'ями, з дітьми. Одні групи йшли до ліфта, інші поверталися.

Я спитала бармена.

- У верхньому ресторані весілля, - відповів він. - За традицією гості приходять привітати молодят. Там накрито фуршет, тож вони довго не затримуються.

Я ще деякий час спостерігала за ними. Цікаво було побачити інший прошарок. Цих людей не побачиш на вулиці: вони їздять машинами й ходять у торгові центри та ресторани.

Гід ще з першого дня розповідав нам, що офіційно каст в Індії немає, але насправді вони існують досі. Найбіднішим, тим, кого я бачила на тротуарах, піднятися майже неможливо. Дрібні торговці, як нам пояснили, нині можуть вийти вище завдяки освіті й наполегливій праці. Але головна перешкода - шлюби: сім'ї укладають їх виключно в межах своєї касти.

Наступного ранку я викликала таксі. У чоловіка була друга зустріч, у закритому клубі на протилежному кінці міста.

Їхати довелося майже дві години. Дорога спочатку була широка, багатосмугова. Потім транспорт почав рухатися ривками, водії висувалися з вікон, щось кричали одне одному й ще сильніше тиснули на гудок. Зупинки ставали довшими. Попереду була пробка.

Водій запропонував об'їзну дорогу: довше за відстанню, але швидше за часом. Ми погодились.

Тепер ми їхали швидше. Мабуть, це була околиця. І раптом праворуч постав житловий квартал завбільшки з футбольне поле. Помешкання люди збудували самотужки, з картону, заввишки метр-два. Усередині кипіло життя: бігали діти, жінки поралися по господарству.

Тільки уявіть їхнє буденне життя: без світла, без води, без зв'язку, без багатьох звичних нам речей. І це не війна й не катастрофа.

Через деякий час ми приїхали за адресою. Я вийшла з таксі й роззирнулась. Навколо старі будівлі, на вулиці, як завжди, купи сміття, а люди, як мені здалося, косо дивилися на нас. Я встигла спитати водія:

- Ми точно туди приїхали?

- Так, - відповів він і показав на високий паркан, суцільно вкритий зеленню. - Вхід там.

Знову той самий паркан, тільки з іншого боку. Біля воріт нас зустріли двоє здоровенних охоронців. Я пояснила, хто ми й до кого. Нас провели до бару.

Це був закритий клуб для заможних. Усередині було багато зелені й пальм, кілька басейнів, ресторани й бари, тенісні корти, відкриті галявини з місцями для відпочинку. Сніжно-білі скатертини, блискучі дзеркальні поверхні — скрізь панувала бездоганна чистота, що аж різала око після побаченого годину тому.

Найбільше мене вразило, що всі жінки й чоловіки були вдягнені в європейський брендовий одяг. Жінки не соромилися відкритих рук і плечей, а деякі були навіть у міні чи шортах. Вони вільно розмовляли між собою бездоганною англійською й пили коктейлі. Лунали дзвін келихів і заразливий сміх. Бар ломився від дорогого алкоголю.

Це був окремий рай для окремих людей.

Дорогою назад я думала про розшарування суспільства, про те, яка велика прірва між людьми. Я розумію: поки існує людство, вона існуватиме завжди. Але її масштаби залежать від урядів і від нас самих. Я згадала Україну. Так, у нас теж таке є. Можливо, нам усім час над цим замислитись.

Наступного дня я замовила екскурсію, але охопити місто, де живе до двадцяти мільйонів людей, неможливо, тож ми знайомилися з ним вибірково. Мене вразив лише один шедевр зі списку ЮНЕСКО. Ще вдома я запланувала поїздку на острів Елефанта в Аравійському морі.

Уранці ми поїхали до Воріт Індії, звідки курсують пароми. Острів лежить за десять кілометрів від Мумбаї.

Я обожнюю морські прогулянки. На воді спека відчувається менше, а ще й скупатися можна. Але не тут. Пляжі є, проте вода така брудна, що може бути небезпечною для здоров'я.

Після прибуття на острів ми разом з іншими туристами сіли на вузькоколійний потяг, який довіз нас до печер.

Усередині було прохолодно. Промені світла лише частково потрапляли всередину крізь отвори в стінах і стелі. Ми йшли залом повз барельєфи з фігурами богів. Напівтемрява та гра світла створювали містичний ефект: здавалося, що фігури оживають. То посмішка змінилась, то зворухнулась нога чи рука.

Я ще не знала, кого побачу далі.

Я пройшда до центрального залу. Переді мною стояла монументальна шестиметрова скульптура: обличчя триликого Шиви - Творця, Охоронця й Руйнівника.

Мурашки пробігли по шкірі. Я стояла як укопана й не могла відвести погляду.

Раптом я згадала: уперше це трилике обличчя я побачила ще школяркою. Моя мама не мала вищої освіти, їй довелося кинути інститут, проте вона багато читала. Тато жартома називав її Мама Римська, бо вона мала відповідь майже на кожне питання. Вона цікавилась східною культурою й одного разу принесла додому керамічну скульптуру саме цього обличчя Шиви та повісила на стіну. Через багато років вона віддала її мені. Тепер вона висить у мене.

Тоді я й гадки не мала, що колись стоятиму перед Ним, величним, якому поклонялися століттями. Мене раптом осінило: може, моє бажання поїхати в Індію було не про храми, а про зустріч із Ним. Він ніби кликав мене. І наприкінці подорожі я з Ним зустрілася.