Джайпур

Форти, палаци, парки… Джайпур нагадав мені Делі: таке саме шумне й туристичне місто. До одного з фортів нас підвозили височенні слони, розмальовані кольоровими фарбами.

До цієї поїздки я вже каталась на слонах у Таїланді, але там вони нижчі на зріст. Коли я залізла на цього й подивилась униз, то інстинктивно міцніше вхопилась за мотузку. Не поспішаючи, він рушив уперед, і я відчула силу й міць його м'язів. Він кумедно плескав своїми гарно розмальованими вухами, чим додав мені гарного настрою.

Але в моєму плані було одне місце, заради якого я й приїхала: храмовий комплекс Галтаджі.

Неширока дорога вилася, як серпантин: з одного боку здіймалися зелені пагорби Араваллі, з другого зяяла ущелина. Раптом попереду над дорогою нависла стрімка скеля, у якій був висічений барельєф. Схоже на Будду.

Але я помилилася. Далі вздовж усієї дороги, у скелях, сиділи джайнські святі в тій самій позі.

- Зупиніться, - попросила я.

Так ми випадково натрапили на справжню скарбницю. За барельєфом був вхід до давніх печер. А далі ми вийшли на галявину між скелями, де зберігся фундамент круглої цегляної ступи, як я потім дізналась, однієї з найдавніших в Індії, III століття до н. е.

Я поклала руку на цеглу. Яка вона, ця стародавня теракота, на дотик? Шорстка. Міцна. Подумала: скільки всього вона бачила і скільки могла б розповісти.

Саме з таких несподіваних перлин складається намисто подорожі.

Ми не затрималися. Попереду був Галтаджі.

Його ще називають храмом Мавп. Це давній індуїстський центр, присвячений богу Хануману, богові-мавпі. Нас попередили, що тут живе безліч макак і лангурів. На вході паломникам продають корм: кажуть, що так очищається карма.

Я теж купила пакетик горіхів. Вирішила спробувати очистити карму.

Сам комплекс лежить в ущелині, а на пагорбах живуть мавпи. Спочатку вони трималися далеко. Першою до нас підійшла зграйка рудувато-коричневих макак із рожевими обличчями. Вони побачили в моїх руках знайомий пакетик. Мене знову смикали за одяг, але цього разу це були мавпи. Я кидала горіхи, вони хапали, доки не з'явився самець-вожак.

Він ішов важко, неквапливо, і решта відступили.

Він так виразно подивився на мене, що я затримала подих. Я зрозуміла: краще не відмовляти. Він їв горіхи неспішно, а якщо хтось тягнув лапу до його горіха, скалив зуби.

Ієрархія тут була залізна.

Ми пішли далі. Праворуч каскадом спускалися павільйони з рожевого пісковика, розмальовані кольоровими фарбами. Від часу й негоди малюнок спотворився, але уява домалювала відсутнє.

На дахах і карнізах відпочивали сірі лангури. Великі, шляхетні, з вугільно-чорними обличчями й довжелезними хвостами. Вони дивилися на людей звисока й не підходили близько. Навіть макаки трималися від них подалі.

Чим далі ми йшли, тим чистішим ставало повітря. Я чекала натовпу, але його не було. Лише дві невеликі місцеві родини з дітьми йшли попереду, а за ними ми, двоє туристів.

Ліворуч з'явилися купальні - кунди для омовіння паломників. Просто зі скель у них стікала природна джерельна вода. Вважають, що вона свята й ніколи не пересихає.

До нас підійшов ченець і запропонував показати храм. Ми переходили із зали в залу, і він усе докладно розповідав, аж доки ми не опинилися у внутрішньому дворику. Квадратному, з білою мармуровою підлогою й мармуровими колонами по краях.

Тут проводять обряди заручин, пояснив ченець. Священник читає молитви, потім обв'язує тканиною руки молодят і з'єднує їх. Так вони тричі обходять коло. Родичі стоять навколо.

Я заціпеніла.

Це майже той самий обряд, що й у нас, в Україні, під час вінчання в церкві. Рушник виконує ту саму роль, і ті самі три кола.

Я колись читала, що на наших землях збереглося багато дохристиянських ритуалів, які вкорінилися не лише в побуті, а й у православних обрядах. То як же це можливо? Через тисячі кілометрів, на різних континентах, у різних культурах і мовах: такий збіг.

Наприкінці екскурсії ченець підвів нас до настоятеля храму. Той сидів у позі лотоса, у темно-червоному одязі. Залом линув запах східних пахощів. Біля входу стояла велика статуя Ганеші зі слоновою головою, прикрашена квітами. Ми підійшли ближче, подякували настоятелю за гостинність і попросили благословення. Він тричі обв'язав нам на зап'ястях білу нитку й промовив молитву. Ми із вдячністю вклонилися й вийшли.

На зворотному шляху до готелю я торкалась нитки й згадувала спокій та доброзичливість людей у храмі. Це місце ніби очищало. Душа підносилася, тіло стало легким, утоми не було зовсім. Я ніби побувала на іншій планеті.