Делі

Мою валізу розбили ще в аеропорту. Вона з'явилася на стрічці зі зламаною ручкою, а коли я розстебнула блискавку, побачила, що навіть зубна щітка всередині тріснула навпіл. Індія зустріла мене без привітань.

А я так довго її чекала.

За радянських часів у наших магазинах з'явилося багато індійських товарів: чай «три слони», бронзові вази з кольоровою емаллю, фігурки богів із рідкісного сандалового дерева. Майже кожна родина мала такий сувенір. Я роздивлялася їх і захоплювалася майстерністю. Уява малювала Тадж-Махал і палаци махараджів. На стіні в мене вдома висіла маска, яку колись віддала мама. Минули роки, і одного разу я побачила сюжет про храми Кхаджурахо та храмовий комплекс Галтаджі біля Джайпура. Це був ніби поштовх. Всесвіт нагадував мені: твоя мрія ще актуальна чи вже ні? 

Я мріяла, що одного разу матиму можливість опинитися у східній казці. Турагентство запропонувало поширений тур Делі -Агра - Джайпур. Я погодилась, але мені було мало. Тож я додала до нього власний маршрут. Чоловік мене підтримав, і ми разом вирушили в подорож.

Але казка перетворилась на культурний шок.

Готель, у якому ми оселилися, був пошарпаний, з гучними віконними кондиціонерами, зате в безпечному туристичному районі. Я прочитала відгуки й статті, тож рожевих окулярів у мене не було, та й подорожувала я не вперше. Але читати це одне, а опинитися посеред цього -зовсім інше.

Вулиці були запилені й галасливі. Продавці вигукували з лавчонок, машини сигналили, натовп дітей смикав за одяг перехожих туристів. Варто було комусь дати монетку, як на нього кидалася нова зграя. Нас попередили пильнувати кишені й сумки.

Їжа стала окремим випробуванням. Вона була гостра в буквальному сенсі - аж до сліз. До того ж у нас були інші звички в їжі, тож знайти кафе, де було б чисто й смачно, виявилося нелегко. До кінця подорожі, я схудла на 5 кг. 

Настрій у мене з першого дня був такий, що я мовчки лежала в ліжку й не хотіла нікуди йти. Але чоловік нагадав мені, що цінність подорожі - у відкритті нового світу.

І я пішла. Разом з іншими туристами ми оглянули відомі пам'ятки. Найбільше вразила залізна колона заввишки сім метрів. Їй понад 1600 років. Вона стоїть просто неба. І уявіть собі: на ній немає жодного сліду іржі. Я стояла перед нею й думала: «Хто вони були, ті майстри, що знали та вміли більше, ніж ми про них знаємо? І чому ті знання зникли назавжди?»

Та варто було відійти від такого місця на кілька кроків, як усе змінювалося. Уздовж огорожі лежали гори сміття, смердючі й такі високі, що тротуар закінчувався. Чоловіки справляли на них нужду, не соромлячись перехожих. Стояла спека, +42 °C.

Посеред широкої вулиці в центрі мені назустріч йшли корови. Вони не поспішали й нюхали сміття, шукаючи, чим поживитися. Я спитала, чи є в них господар.

- Так, - відповіли мені. - Вони пасуться на вулицях, а ввечері їх доять.

Може, хтось і сир із цього молока робить на продаж.

Поруч із цим світом був інший. За парканами, у дворах приватних будинків, було чисто. А на вулиці - бруд. Мені здавалося, що ці два світи ніколи не перетинаються. Та жили в них ті самі люди: вони виходили зі свого чистого житла й разом з іншими безхатченками перетворювали вулиці на сміттєзвалище.

Наступного ранку я замовила таксі на вокзал. Нас чекав потяг до Кхаджурахо. Далі ми мали подорожувати вдвох, разом із гідом.

Поки ми чекали на вулиці, місто прокидалося просто на наших очах. Чоловіки, жінки й діти, які ночували на картонках прямо на тротуарі, зводилися на ноги. Вільного місця майже не лишалося. Хтось варив їжу на примітивній пічці, хтось обливався водою з пляшки й чистив зуби, а дехто, навіть не відходячи, справляв нужду там, де дорога сходилася з бордюром. Жінки були вдягнені в різнокольорові сарі - коротку блузу й довгий шмат тканини, який особливим способом драпірують навколо тіла до самої землі. Чоловіки перебивалися підробітками, жінки жебракували й пильнували дітей.

У мене виникло відчуття, що я потрапила на знімальний майданчик дивного фільму. Зараз хтось крикне «Стоп!» - і все зникне.

Не зникло.

На вокзал я їхала з важкими думками про цю «казку».

Там мав чекати гід із квитками. Щоб скоротити час, ми пішли шукати перон. Вокзал був великий і шумний. Десятки людей рухалися в різні боки, і пробитися було важко. Потяги тягнулися безкінечно, з безліччю вагонів різних класів. Вагони першого й другого класу мали скло у вікнах і знайомий нам вигляд. Решта вагонів нагадувала старовинні, з отворами замість вікон і дверей. Туди набивалося стільки людей, скільки вміщалося, а ті, що не вмістилися, висіли просто з вікон, наче грона винограду.

Ми чекали. Гіда не було.

Я дивилась на табло. На годинник. На телефон.

Гід написав у повідомленні, що застряг у пробці.

Потяг рушив без нас.

Повертатися нам було нікуди.

Я зателефонувала до турфірми й зажадала негайно вирішити питання. Найближчих потягів не було. Тоді вони купили нам квитки на літак за свій рахунок. Ми поїхали в аеропорт.

Згодом, повернувшись додому, я гуляла схилами над морем, які колись вручну засаджували одесити деревами та чагарниками, щоб закріпити їх і запобігти зсувам ґрунту. Де-не-де я помітила сміття. Скоріш за все, я його й раніше бачила, але не помічала. А після повернення я гостро відчула, що не хочу, щоб моє місто й моя країна перетворилися на щось подібне до того, що я побачила в Індії.