Зустріч з Музою

Король-берсерк

Невеличкий забутий цим світом обійстя на просторах вічних лугів став форпостом для Інокентія. Він сюди нечасто заїжджав. Та й не дивно. У Римі він зайняв посаду Папи, тож перебувати в рідному батьківському домі не випадало часу. Але зараз все по іншому. На дворі війна, і щоб захиститися від шаленства людей, він повернувся сюди.

Кімната була благословенна на своє убозтво і понтифіка це радувало. Лише світло від свічки невимушено лягало на хрест та ікони.  Обстановка сприяла, щоб благодать лилася в душу. Думки самі складалися в слова, ті — у речення, а вони народжували молитву. Та раптово двері грюкнули — увійшов легат[1], який доповідав обстановку на полі бою.

— Отче, вони поки обмінюються «ласкавими» словами. — поспішно випалив посланець.

— Повертайтеся. Опісля закінчення битви прийшли вісті.

— Так, сеньйоре.

— Хто… — важко видихнув на самоті Інокентій. — Хто ще посміє так, як Фрідріх, знехтувати волею Господа?.. Скількох ми відлучали, з скількома боролись — та зло знову проростає.

Йому не хотілось поринати в думи, вже просто сил не було на це. Лише зостався порив до молитов. І він хотів вчепитися за нього, бо це єдине, що рятувало від лукавого буття.

 

По різних сторонах берегів зеленого моря вишукувалися ряди військ. І кожен зі сторін виставили знатні роди та найсміливіших бійців. На чолі — король імперії  Фрідріх, та Оттон — претендент на імператорську корону. Фрідріх виступив перед воїнами:

— Браття! І знову голошу вам, будучи в тіні імперської корони Карла Великого, ми, задушені руками абатів, залишилися без нічого. Але все ж після смерті відпав спадок його — віра Христова. Це була Божа милість для язичників, які не знали єдиного Бога. Та під владою Папи ми були приречені на смертельну боротьбу. Погіршив наше становище Оттон І, коли ліпив нову імперію, що продовжувала спадщину Карла. Понаставлював різних священиків і роздавши землі, наказав правити ними. І цим уярмив він отчину милу, бо згодом вже Григорій[2], новий Папа, здумав покорити нас, затягнути ще тугіше кайдани наші. Бідний Генріх, коли зіткнувся в смертній боротьбі з ним, помер від цих перегонів, але його син продовживши — програв. Тепер ми не під підданством Бога, а під зверхником.

І ось зараз Папа має владу більшу, ніж будь-який правитель. Сам диявол почав шептати, що той новий Бог і може робити, що заманеться. Отримав звістку від прихильника мого Джона. Він пише, що Англія померла. А від чого? А від того, що Інокентій, собака недобита, наклав інтердикт[3], і цим зупинив життя в державі, відлучив правителя. Хіба можна відаватись тому, хто може тобі віку вкоротити?

Ви лиш доїдаєте недоїдки із папського стола, а ми приймаємо дари від Духа Святого. Він же підносить духмяне терпке вино і хліб запашний. І тепер ви — живі для гріха, але мертві для життя. А ми воскресли во ім'я Господнє.

Блаженні, що чують Господа! Тому тікайте, коли ідете мечем. Тікайте, коли хочете встромити ножа в спину. Це — вість від Бога! Пізнайте істину Христа, обійміть ближнього, станьте на захист віри! Цар і Бог стали вкупі в людині — демони тішаться з цього. Світ ще в полоні сатани. Але ми — повстанці в ім’я Господнє — звільнимо його!

— Амен![4] — почулося із ворожої сторони вигук.

Щенилась метушня від цього. Кожен швитким поглядом вишукував того сміливця, що наважився мовити це. Незабаром вигулькнув з натовпа лицар в темних обладунках, а на щиті франконські граблі.

— Зрада! — кричали йому в спину натовп воїнів.

— Не кожен може дійти до цього, а ще одиниці можуть це виголосити. Він не закликає іти з мечем до брата, а з любов'ю обійнятись. Та як же можна сумніватись, що сам Бог мовляє через його вуста, коли Закон Божий — любов.

Після цих слів у рядах лицарів було посіяно сумнів. Багато хто вагався та схилявся до цієї нововиявленої істини. Ряди порідшали і залишилися ті, хто твердий був у своїх переконаннях. Вони називали цю промову солодкою облудою.

Коли сили в строях врівноважились, з бойовим кликом рушило військо єретиків. Це був клин, який мав врізатися в більш чисельне військо, пробивши строї, вони мали розділити армію на більш менші когорти та знищити їх. Знаючи, що в короля кипить гаряча кров і він не буде до останнього змінювати цю тактику, Оттон ущільнив передній порядок, а фланги, що тільки складалися з піхотинців, чекали миті, як би тільки затупити гостру бойову вістрю.

І це вийшло! Клин вмить пощербився. Ліві і праві лави підсікаючи копита коней, почали змикатися, утворюючи коло. Здійнявся шалений лемент. Ревіли коні від болю.

— Усім навалитися на крила! — Фрідріх відав цей наказ, коли зрозумів, що вони натраплять на пастку.

Ті воїни, що немогли пробитися на перід, блискавично вибивали ворожі ряди. Дійшло до того, що ворожа армія була затиснута з двох сторін у лещата. І з того почалися шалені маневри обох сторін. Немов у дикому танці, оббивали ступні один одного, крутилися навколо гори трупів.

Млин війни требував жертв. Лилося солоне вино, що напувало землю. Осквернилася ріка. Полеглі своїм хрипким голосом навічно проклинали цей день. А все ще не вгавав дух війни, що переходив від тіла до тіла. Тьм'янів розум, тупився біль, а тіло, немов у скаженого звіра, неслухалося.

— Ще! — спиваючи соки, кричало воно. А коли валилося містилище, моторошна сила шукала нову здобич. Так знов і знов.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше