Хлюпало зачароване вечірньою красою море. Розбиваючись, розсипалися білі хвилі далеко біля темних брил. Пливли клаптики хмар неспокійним небом, що здавалось відбитком схвильованого безкраю. Вода ліниво прибувала до берега, змочуючи натомлені ноги й поверталася назад. Стою й дивлюсь на скелі — рукотворні шедеври природи. Потім підкидаю хліб білосніжним чайкам, які немовби скупалися в молоці. Вони смакували цією знахідкою, розганяючи море. Втамувавши свій голод, птахи задоволено пірнали в морську глибину.
Душа чогось очікувала незвичайного. Морське плесо повільно загорялося, а сонце заливало все жовтогарячими кольорами. Здавалося, що дозрівав соковитий персик. Торкаючись горизонту, умить оця сонячна купіль розпливалася небесним полотном, як акварель. Все спалахувало вогненними кольорами, споглядаючи холодну синь протилежної сторони неба. Сизий туман простелявся поміж дерев, трав, скель.
На березі стояла чоловіча постать. Вона повільно наближалась, ніби вдивлялася у мою сторону, а потім впевнено пришвидшила рух. У ній я впізнав Сергія.
— Гей мрійнику! — озвався. — Ти тут довго стоятимеш?
— Не знаю.
— Ох, та скільки можна? — сердито мовив.
— Якщо тобі треба мого дозволу повечеряти, то я не тримаю.
І так завжди. Ніхто не дає побути на самоті. Вже якось стало звичаєм мені перебивати насолоду, яку отримую під час спілкування з природою…
— Можливо, ми всі зберемося сьогодні на вечерю?
— З якої причини? Мені не дуже хочеться. У мене справ чимало назбиралося, — байдужим тоном відповів він.
Його остання фраза звучала вироком для мене, але на це якось не відреагував, бо розумів становище.
— Я клятий одинак! — ось про що подумав.
У душі закрався сором. Сергій не втручався в мої думки, а там була повна круговерть, бо картав себе за свою вдачу. Характер не для сім’янина.
На якусь мить я зупинився в глибокій задумі.
— Брате! Прийом! Земля викликає тебе, — схопив Сергій за плече.
Ми обоє зареготали і я відштовхнув його.
— Вирішуй щось, поки не зборов голод, — ствердно промовив він.
— Я винуватцем трагедії не хочу бути! — відповів йому.
Ще декілька хвилин постояли, заспокоїли емоції. Люблю, коли він підходить зі своїм не влучним словечком, хоч витягує все із думок.
Ми мовчали і стояли біля хвилерізів. Кожна хвиля докочувалася сюди, як страх перед зізнанням, переконуючи в тому, що брат стане тою бетонною опорою, про яку хотілося мріяти.
Сутінки прибували і все більше віддалялися від горизонту. Сонце сховалося у свою загадкову постіль. Все поступово згасало. Обриси заливалися холодними кольорами, а потім остаточно зчорніли.
Ми повернули на протоптану на піску стежку з вірою у свої мрії.