Простував знайомою давно стежкою. Серед пишних дерев пробиралося сяйво, і так лягало на землю, що ніби простелилася блискуча стрічка до знайомої місцини, де народжувалися завжди якісь ідеї, що покірно лягали на полотно. Я спішив туди, щоб встигнути передати на білу тканину новий сюжет, поки він не розтанув у думок. І ось тепер дістався сюди і повільно проходжу поміж місць, де схилилися верби над розпашілою від вологи та сонця землею. Розпустили свої зелені коси. Запахло незвичайним, терпким ароматом. Мені було приємно відчувати оцей затишок, мрійливий та водночас загадковий. Не відчувалася навіть втома.
Однак дозволив собі присісти на поваленій деревині. Звідусіль доносилося таке насичене різноголосся птаства та настирливе кумкання жаб. Все це непомітно заповнювало мою душу. І в цю ж мить до всього долучився тихоплинний та ніжний спів. Він линув все ближче, а тому, безперечно, очікував я появу йог виконавця. Та сподівання мої виявлялися марними. Він щось довго, немовби навмисно, не з’являвся, а навпаки, зненацька притих. Я зовсім розчарувався. Мене охоплювала неабияка цікавість до почутого. Та ні! Заворушилися придорожні віти. На стежку, яка ледь пробивалася з трави, вийшла дівчина з букетом жовтих лілій. Вона проникливим, боязким поглядом дивилася на мене.
— Це Ви співали? — здивованим голосом запитав її.
— Вам сподобався мій спів? — промовила незнайомка.
— Авжеж! — гордо відповів.
Встиг потайки насолодитися її вродою. Темними локонами волосся, блакитними очима, і гнучким станом. Ніколи б не подумав, що саме тут зустріну дівчину-мрію Залунала нова мелодія. Спершу тихо, а далі вище, що аж змусило здригнутися. Легко, заспокійливо, ритмічно вона вливалася серце. Так ставало піднесено на душі, але не довго тривав оцей комфорт. Дівчина на якусь мить зніяковіло зупинилась. Ми мовчали обмінювалися поглядами. Я не хотів переривати цю мовчанку. Вона також не поспішала зникнути. У думці майнуло саме те, задля чого я тут.
Художнє ремесло потребує поновлення і так хочеться розбавити його новими враженнями та відтінками. Інколи здавалося, що воно безмежне, але траплялось, що не бачу того, що б потішило моє око, а є лиш незліченність художніх абстракцій та одноманітностей. Радію від того, що полонить мою душу. І на цей раз відчув поклик та потребу доторкнутись до мольберта. Адже тема картини — переді мною. А тому натхненно звернувся до незнайомки:
— Ви не проти того, щоб з’явитись у мене на картині.
— То в цей час? Незабаром сутенітиме, — промовила вона
— Не біда! Всеодно ми пізно прийдемо, — спало мені на думці.
— Вибачте! Це недоречно! — вигукнула дівчина.
Вона зрушила з місця, а я швидко готував робоче місце.
— Всупереч волі, таки спіймаю її образ на полотні, — промайнуло в голові.
Ніби передчуваючи це, вона запопадливо спішила покинути місцину. Однак несподівано нашу увагу привернув чорний журавель. Вона здригнулася, а потім задивилась на нього. Він немовби проносився над сонцем, яке з’явилось на горизонті та намагався пролетіти крізь нього. Птах мчав. А ми, охоплені багрянцем вечірнього неба, зупинилися. Це було добрим знаком моєї музи біля ріки.