По верхівках дерев проступала золотава сивина. Вітер вайлувато зривав листя з гілок і розкидав його по тротуару. Проміння пробивалося крізь віття, освітлюючи вогняними відблисками осінній вечір. На небі розстелялося полотно гарячих кольорів, але пухкі хмари швидко вкривали обрій. І ось цей спокій порушив грім.
Залив дощ. Люди метушилися, ніби поспішали прожити своє життя, летіли, підхоплюючи стрімкою ходою опале листя. Хтось сховався вдома, хтось забіг у кафе. Ресторани ожили, звідти лунав дружній сміх. Неподалік музикант грав джаз на саксофоні, і ця мелодія вливалась у мою душу, сповнюючи її приємними думками. Але за мить він зник, немов привид.
Дзвенять трамваї. Запалали ліхтарі, огортаючи світлом мокрі тротуари. Від тяжкості вечора похилилися вільхи. Дощ накривав парк смутком. Посеред втомленої околиці виринув червоний вогник. Він стрімко насувався, але скоро стало зрозуміло, що це лише мадам у пальто. Струнка, елегантна, впевнена в собі. І що тут скажеш? Несподівано для себе ловлю її погляд. Вона немов вивчає мене з голови до ніг. І ось підходить.
— Алексе! — ствердно мовила, порушивши глуху симфонію дощу.
— Напевно, ви помилилися! — кидаю навздогін.
— Майстре, як я могла не впізнати ваш загадковий погляд у далечінь?
Це звертання порушило мій спокій. "Майстер?" Я знав лише одну дівчину, яка могла так мене назвати. Ліза! Так, це вона. Ще в університеті мене прозвали "майстром думок" після однієї дискусії, що затягнулася на всю пару. Всі мовчали, а я з викладачем палко дискутував, і з того часу за мною закріпилося це прізвисько.
— Як...
— Тсс! — вона подала знак мовчати. Я онімів від її несподіваної вихідки. Вона засміялася — у її сміху змішалися невинність і легкий докір.
— Давай я тебе проведу додому! Ти геть промок.
— Авжеж, у мене немає парасольки, — подумав я, хоча в душі хотів заперечити. Дощ мені зовсім не заважав. Але я скорився.
Ми мовчки йшли, притулившись один до одного. Раз у раз я крадькома поглядав на неї. Так хотілося запитати, як склалося її життя. Але...
— Про що думаєш? — запитала вона, ледь усміхаючись.
— Чи ти коли-небудь задумувалася: чому восени так рясно ллє дощ?
— А чому? — грайливо спитала.
— Бо небо оплакує літо, коли те згоряє. Воно народжується навесні, зростає, міцніє, радує нас, а потім старіє. І тоді його краса опадає з дерев, чахнуть квіти, землю огортає прохолода...
— Не дарма тебе називали майстром думок. А я? Я просто тікаю. Від буденності, від фальшивих ролей, намагаюся жити...
Ми зупинилися. Люди поспішали повз, а вона раптом схопила мене в довгому поцілунку. Просто. Без спротиву. І час раптом перестав існувати. Немов ми більше не належали цьому світові. А потім вона зникла, залишивши по собі лише парасольку.