Зустріч з Музою

Священна...

 

Земле, ми взиваємо тебе бути прихильною до нас. У цих святих широтах,   де  ти прийняла Спасителя, благослови нас на перемогу. На конях  мчать сини твої, що звільняють народ, який страждає від рук поганця-сельджука. О благословенна, ти впустила військо Христове, яке проходить через прокажені міста. А воно зібралось за покликом Папи, щоб уславити навічно тебе. Та я розбійник, що разом з доблесними лицарями проливаю кров погану тут, щоб змити гріхи. Та знаю, що не буде мені спасіння, а ті сліпці вірять, що прощені будуть. Господи, духу твого пречистого, розкрий повіки й дай побачити прикриту правду. Вриваючись у Єрусалим, молю, зціли рани душевні.

Пробивши стіни, вриваються воїни у розорені вулиці. Усюди стоїть крик та плач. Колись багаті провулки, що були осяяні радістю, нині осквернилися кров’ю. Дзвін меча дає знак на смерть. Так вправно орудують зброєю хрестоносці, що вражий турок не може осягнути велич правоти.

- Так треба! - прокричав би самозваний мироносець. Прапори майорять усюди. А тож скільки королівських родів зібралось? Безліч тут! 

Смертне іржання коня пробудило мене з миттєвих роздумів, і я побіг на звук. Пощастило тому мужу, який врятувався від легкого дотику смерті. Побитий та переляканий чоловік з вдячністю дивився на свого рятівника. Ми рушили  до храму.

- З якого ти роду? - мовив він.

- З простого.  - кидаю йому навздогін.

- Не шанобливо з твого боку так розмовляти з поважною людиною.

- Немає значення хто ти є, бо війна всіх нас зрівняла.

Він хихикнув, почувши такі слова. Та лиш щойно збагнув, що це найманець елітний.

Обмундирування багато чого промовляло. У достатку живе не більше, мабуть.  Та сюди прибув, як не за прощенням та здобиччю. Броня здавалася на ньому легкою та надійною. Таку майстерність показував ворогам, що ті з жахом могли б благати про пощаду. Але без мене не обійшлось, коли мало не зацідили в спину, то врубав їм по плечах, що більше  не встануть.

Отак співпрацею дійшли до величної святині. Вандали ми, що почали грабувати її. Споруда була величною, а зараз ти зранена від такої наруги, що накинулася на тебе. Собором колись називалася, а вже мечеть. Не змогли замазати образи божі, видніються крізь фарбу. Напевно, залякували вірян, що заставили колонами.

О Мати Божа!  Я чую тебе крізь шквал ревіння. Караєш поглядом своїм. Сховаю у мішок награбоване та й  піду далі. Але совість таки мучить. Горе мені! Тож обруш на мене гнів, щоб довго не мучився, бо може звільнення отримаю довгождане.  І на поклик цей десь з’явився розгніваний араб, накинувся на компаньйона і відрубав йому голову. Але не здався мій дух в руки смерті. Переміг його у двобої!

За декілька днів завершився спротив, і гучно прокотилась перемога.

Але це була не остання битва, бо їх ще виднілось чимало. Для воїнів радість доносилась усюди, а я  бачив лише горе. У свідомості ще лине крик і мить прощання зі світом. Видніються зруйновані будівлі, але ми їх відбудуємо на славу. Та тільки хто в них буде жити, як не біженці, що прибудуть звідусіль?

Остання велична молитва під відкритим зоряним небом, що нагадувало  полотно. А може, в ньому закралися людські долі, які поглядами осявають землю.

Під час вечірньої прогулянки вливався спокій в душу. О, схиляюсь перед тобою у своїй незрадливості, рідна земле!  Незрівнянна, велична та плодоносна. Напевно, вже втомилася від нас, але поживи у своїй відданості ще чимало літ без війни та руйнувань, злоби та ненависті.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше