Частина перша і єдина

Високий доглянутий чоловік сидів у своєму кабінеті та вертів у пальцях картонний прямокутник. «Шановний Василю Петровичу, — значилося на ньому, — запрошуємо вас на зустріч однокласників такого-то року випуску, з 27-ї загальносвітньої школи. Захід відбудеться такого-то числа. За такою-то адресою, в готельно-ресторанному комплексі “Надія”. До ваших послуг чарівні будиночки, ліс та зарибнене озеро, а також послуги офіціантів і кваліфікованих кухарів. Будемо раді бачити вас, бла-бла-бла». Перша думка була: не йти! Ну, що він там забув, справді? Ні з ким після школи не спілкувався, був зайнятий. Та і сторонилися його. Петрович ковтнув кави із чашки на столі, прикрив очі…

Ось він, маленький Василько, завтра йде в перший клас. Збирає портфеля. Тільки от халепа, клей забули купити! А на першому ввідному уроці в них аплікація на тему «З Україною в серці». Папір кольоровий є, а клею немає. Та хлопчик не розгубився. Тато якраз учора собі підошву клеїв, тюбика на балконі поклав. Яка різниця — клей і клей…

У школі всі були такі ошатні, святково вдягнені. І їхня вчителька Ольга Іванівна в м’ятній блузці з рюшами та чорній спідниці-олівець. Вона тоді саме вийшла на початку уроку, бо задзвонив телефон. Наказала всім діставати приладдя та тихенько її чекати. Василько різко потяг із наплічника папір, татів тюбик клею вискочив із нього й покотився десь під вчительський стіл. Хлопчик поліз на карачках за ним, схопив до рук. Аж тут виявилося, що ковпачок побився і на долоні полилася прозора в’язка субстанція. Швиденько витерши руки об вчительський стілець, Вася перехопив зручніше тюбик, та якраз встиг всістися, коли повернулася Ольга Іванівна. Впевнившись, що всі діти сидять чемненько за партами, вона сіла за стіл та розпочала урок. По якімсь часі Каринка із двома білими бантами, з третьої парти, покликала вчительку, бо в неї не виходило вирізати мапу. Класна керівничка різко піднялася, почувся тріск і її чорна вузька спідниця залишила широку полосу тканини на сидінні, а першачкам відкрився вид на рожеві труси з грайливими корабликами. Що тут почалося!.. Гвалт, шум, позбігалися всі на чолі з директоркою. Виясняли, викликали батьків… Ох!..

Зате другого числа Василько був героєм дня. На нього навіть старшокласники ходили подивитися та потиснути руку.

Набутий авторитет потрібно було підтримувати. Тож, як тільки ця історія забулася, хлопець уже свідомо повторив трюк зі стільцем і крейдою, потім зі стільцем і кнопками, тоді зі стільцем і мазутом, ще він прибивав стільця до підлоги. Аж поки Ольга Іванівна не навчилася обнюхувати той предмет меблів по міліметру. Довелося придумувати інші розваги.

У п’ятому класі Василько кілька разів закидав вапно до унітазів. У шостому навчився робити димовухи та випробовував їх у школі. У сьомому почав курити. На перекури всі бігали до старого туалету, що стояв на вулиці — довгий сарай із рядком дірок у підлозі. Його хлопець і підпалив якогось разу знічев’я. У восьмому класі через нього звільнилася класна керівничка, завуч сіла на валідол, а інші вчителі на кожній перерві розпивали настій заспокійливих трав на самогоні. Останнє хлопець зняв на телефон через щілинку й підірвав ютуб тим відео. У дев’ятому класі Василь пізнав радість перемоги в бійках. Одного разу зчепився з ботаном із паралелі на свою голову. Хто вже згадає, за що. Покарали обох — змусили фарбувати спортзалу після уроків. Ну… Довго спокійно бути не могло. Після трудотерапії Василь вирішив закурити прямо там, а бичок кинув ботану на капця. Хто ж знав, що той захляпав взуття розчинником і кросівки миттєво спалахнули, як новорічна гірлянда! Як він біг!… Василь аж замилувався. Правда, потім його батьки забирали із дитячої кімнати поліції, але то пусте! Вчителі зраділи, думали, нарешті зможуть зі школи виключити. Але натомість поліцейські змусили його до психолога ходити й особисто педколектив просили дати хлопцеві часу хоч до літа.

Вася досі пам’ятає, як плювалася директорка, що сенсу його в школі залишати нема. Однаково двірником стане, або знаркоманиться та загнеться в притоні. Не загнувся. І двірником не став. Зараз Василь Петрович шанована людина з немалим доходом — має фірму, виконує зварювальні роботи високого рівня складності. За це ой, як платять!

«Піду, — вирішив Вася, — піду на ту зустріч. Сам подивлюся, що із кого вийшло. Та й у буклеті пишуть он, що там озеро на території комплексу. А в мене є карбід…»