Зупинка

Зараз я маю розповісти вам те, що змушує кров застигати в жилах, те, від чого серце тікає в п'яти. Це трапилося рівно сорок днів тому.

Погожого літнього вечора, що зараз лишається лиш вічною лихою згадкою, я зі свїм хлопцем пішла відпочити до славнозвісного миколаївського зоопарку. Я і гадки не мала, ЩО може трапитися протягом цього побачення.

Зібравшись нашвидкоруч, вдягла найулюбленіше пляттячко і босоніжки в тон на підборах. Я була готова до веселого вечора з коханим Гордієм. Ми сіли разом до маршрутного таксі і в неймовірній тисняві доїхали до бажаної зупинки. Ледве протовклися до дверей, вийшли. Нарешті літній вітерець після маршрутної задухи освіжив наші спітнілі обличчя. Придбавши квитки, ввійшли до обителі звірів. 

Знаєте, ми обоє обожнюємо тварин і кілька годин у їхньому товаристві видалались досить романтичними. Ми некваплячись попрямували до вольєрів, наперед підготовуваши деякі гостинці.

Ми годували шимпанзе із рук і наші очі сяяли коханням. Гордій притиснув мене до своїх грудей - я відчувала тепло його подиху й биття любого серденька. За місяць мала бути друга річниця нашого кохання, але ми почувалися так, неначе разом юбули від народження. Однак, попри віру в його справжні почуття відносно мене,  я надто сильно боялася втратити любого й сама не розуміла звідки взялося те почуття... 

Згодом ми присіли на лавочку й, насолоджуючись гарним вечором у щасливому місці, балакали про все на світі. Я любила ось так, зустрічатись з ним деінде щодня й виливати усю душу, шепотіти йому найпотаємніші думки розповідати про те, що спало на думку саме тут і зараз. Гордійчик був єдиною людиною, що розуміла мене й сприймала такою, якою я була народжена. Тому тоді, лежачи на рідному плечі, я дякувала долі за те, що звела мене з любим і молила аби наше щастя було вічним.

В той день Гордій відкрив мені таємницю зоопарку, того самого, на лавочці якого ми сиділи. Я ж у те все не вірила, лишень сміялася з його витівок. Тоді коханий запропонував нам залишитися до півночі й перевірити плітки любителів містики. Оскільки поряд був надійний, сильний чоловік, я згодилася на таку пропозицію. Атож, уявіть собі: місячне сайво, тиша сонного мороку, теплий нічний вітерець і ми... Закохана парочка "голубків", а поряд, неначе у джунглях чи в лісі - звірі, сплячі і цілком безпечні. І поряд Гордій, ніжно тримає мене за стан, солодко цілує в уста, а навкруги - сама цнотлива природа і ні душі...

Але то були лишень примарні мрії. Зоопарк мав уже зачинятися і ми повинні бути сховатися до певного часу, аби не привернути увагу сторожа. За "Дідовою хатою", приміщеням якраз поблизу лавочки було досить затишне місце практично впритул до паркану.  Нам там було затишно - стояти близько одне до одного, я обіймала його і чим більше наступав морок на землю, тим ціннішою була Гордієва присутність поблизу. 

Нарешті все затихло. Не проїжджали автівки дорогою біля парку, не чутно було кроків пізніх перехожих, шурхоту у вольєрах. Миколаїв спав. 

Не спали лиш ми, чекаючи на магічну північ, яка б мала розвіяти таємничі міфи про цю місцину. Стало темно, хоч око стрель, поступово насувався густий туман. Дерева на алеї зловіще шурхали віттм. 

Мене охопило невимовне почуття жаху. Я міцно стиснула Гордієву руку. Раптом, в іншому закутку парку голосно, болісно-протяжно завили вовки. Їх голос, неначе звуки самого пекла пробивав наскрізно нічну тишу, змушував з кожним переливом виття здригатися всім єством. Нам було вже не до сміху. Милий різко прихилив мене до себе, а згодом швидко повів до зупинки. 

Ви, мабуть, зараз вирішили, що ми, злякавшись цього виття хотіли тікати додому.Ні, адже автобуси не їздять опівночі, тим паче, що  це була зовсім інша зупинка.  Вона розташовувалася на території самого зоопарку і ніхто й гадки не мав навіщо вона тут здалася. 

З кожним кроком я відчувала новий прилив жаху - всепоглинаючого, бридкого... Коли ж зупинка замайоріла між деревами, освічена сяйвом молодого місяця, що пробивався з туману й одиноким промінчиком тягнувся на землю, я абсолютно здивувалася, адже, як видалося, у парку ми були не одні. Тут і там сновигали людські постаті в дивних, як на сучасність, костюмах. Чоловіки були зоряджені у чорні фраки, білі накрохмалні сорочки, темні лискучі туфлі. Жінки красувалися чорними довгими платтями, спідницми, у деяких на головах були чудернацькі шляпки минулого століття. Серед натовпу ми помітили навіть силует нареченої, теж в старомодній, проте вишуканій весільній сукні, білих туфлях, з довжелезною фатою, прикріпленою до гарноукладеного білявого волосся. 

Попри все це видовище вовче виття не припинялося, доповнювало картину близького лиха... Аж ось до пекельної мелодії зла, додався гуркіт трамваю, що був протяжнішим за саме виття. Люди, не помічаючи нас, вистроїлися в чергу, нетерпляче чекали його зупинки. Їх обличчя були навдивовижу бліді, а погляди цілком спустошеними: вони охоплювали усе навкруги і водночас нічого. 

Трамвайчик зупинився, але гудіння не припинилося. Відчинилися скрипло дверцята, побиті іржею. Люди заповнювали тепер цей дивний транспорт, заходячи досить мляво і неохоче. До виття і гуркоту додалося ще й левове ричаня, я відчувала, що звірі вже не спали, були такі ж насторожено-боязкі, як і ми обоє. Я стояла, мов вкопана, ноги ниділи від довгого стояння на підборах, голова паморочилася від перенапруження. Раптом, Гордій відпустив мою руку й хутко попрямував до трамваю, але я все одно не могла зрушити з місця.