Глава 2

Минуло 10 років

Михась закінчив науку у маляра, відтепер умів розмальовувати химерними малюнками глечики та тарелі. Кращого від нього майстра годі було й шукати. Однак, як і в дитинстві, часто про своє думав. Якщо старші брати з настанням вечора до дівчат бігали, то Михась краще брався вистругувати фігурки з дерев’яних чурбаків, щоб потім подарувати сусідським дітлахам.

Одного разу з настанням ночі він знову засидівся біля каганця, вирізаючи коника. Під вмілими пальцями проступала грива і очі, ось уже й ніжки видно. Раптом хлопець почув дряпання у вікно. Напевно, здалося. Та настирний шурхіт повторювався знову і знову. Михась озирнувся по сторонах — брати до перших півнів гулятимуть на вечорницях, а батьки сплять міцним сном після важкої денної праці. Потягнувся правою рукою до потилиці, яка вкрилася липким потом від хвилювання. Серце шалено закалатало в грудях, дихання збивалося — вони знову прийшли за ним. Він думав, що все закінчено з його відреченням, але ж ні, вони не залишать його в спокої. Єдине, що йому хочеться — прожити спокійне життя у власній родині, а не оці дивні криваві зібрання. Шарудіння за вікном стало настирливішим. Пора! Стрімким рухом піднявся, загасив каганець і ступив у беззоряну ніч, яка огорнула прохолодною пеленою.

Вже за порогом ще раз роззирнувся навколо. Очі зблиснули демонічним червоним вогнем, голова видовжилась, шкіру прорізала біла шерсть. Пес підстрибнув угору, приземлившись на чотири сильні лапи. Втягнув повітря носом. Наближалася гроза, несучи за собою громовицю. Шерсть на загривку піднялася дибки, голубі іскри посипалися навсібіч від сильного тіла.

Щось могутнє кликало собаку прямісінько на околицю села. Могутні лапи несли все далі від рідної домівки, з напіввідкритої пащі зривалися грудки піни. Поодинокі перші краплі дощу важко падали на суху землю, вітер закручував піщані вихори, сухе повітря стискало груди. Білий пес все біг уперед, несучи за собою справжню бурю, яка ладна от-от впасти на село, зносячи хиткі помешкання брудними потоками. Собака на мить зупинився, підняв голову в оксамитове небо, що нависало багряними хмарами, і пронизливо завив. Протяжне виття-голосіння проникало в самісіньке серце, змушувало мимоволі здригнутися від жаху.

Стара баба Векла зі страхом дивилася через шибку на білого пса, навколо якого крутилися вихори, а від шерсті відстрибували кульові блискавки. Вмить пошерхлі вуста прошепотіли молитву, а руки міцно стиснули захисний амулет.

— Відведи і помилуй. Невже в нашому селі завівся двоєдушник? Чуяло моє серце і не помилилося. Чим ми прогнівили тебе, Господи?

Векла впала на коліна, однак продовжувала виглядати у вікно.

— Лише б він не помітив мене. Інакше зведе з білого світу. Господи, дай тільки дожити до ранку і попередити односельчан, — продовжувала шепотіти, — Не буде життя нікому. Втопляться людоньки в ріках крові.

Раптом собака високо підскочив і обернувся людиною. Високий стрункий парубок з густою чуприною різко змахнув угору правицею, і ніби пригрозив комусь невидимому. Несподівано важкі хмари різко розвернулися і попливли в сторону далекого лісу. Якщо нещодавно бушувала негода, то вже зараз від неї не залишилося і сліду. Посеред чорного неба засяяли грайливі зорі і виплив поважний місяць, промінь якого впав на обличчя юнака.

Від несподіванки баба Векла заледве не впала навзнак. Вона навколішки відповзла до стіни і заховалась за скринею:

— Михась Андріїв… не може цього бути…

Парубок наскільки був зайнятий відганянням громовиці, що не помітив зацікавлені очі, котрі вздріли перетворення. Він обожнював грозу, але на сьогоднішню ніч мав зовсім інші плани. Крутнувшись навколо себе, злетів у оксамитове небо білосніжною совою і полинув на околицю села. Там на нього вже давно чекали …