Зуби Світла

Не доїхавши десь півмилі до села, Себастьян звернув до невеликого гаю при дорозі. Там спішився й прив’язав коня. Далі – піде сам.

Він не переймався, що коня вкрадуть: скакуни Ордену навчені слухатись лише господаря. Будь-кого іншого чекає велика халепа у вигляді міцних зубів та важких підкованих копит.

Можна було б, звичайно, заїхати до села й зупинитися в когось із місцевих. Але то зайва морока – шукай потім затишне місце, в якому тебе ніхто не побачить…

Прості люди не мають бачити процес перевтілення. Жодна душа, окрім тих, хто безпосередньо контактує з мисливцями. В даному випадку це староста, який тиждень тому й надіслав повідомлення про загадкову хворобу. Людей косила лихоманка, вони впадали у непритомність. Ані зілля запрошеного з міста цілителя, ані мазі та притирання місцевої знахарки не допомагали.

В ідеалі – люди взагалі не мають знати про мисливців.

Пірнувши рукою в сідельну сумку, дістав звідти флакон з яскраво-янтарною рідиною. Бережно відкрутив фігурний корок. Запахло медом та корицею.

Відьми Ордену не просто варять еліксири – кожна з них готує їх спеціально для свого підопічного мисливця. І кожна – вкладає частинку турботи та любові. Смак, склад та консистенція підбираються під конкретну людину – аби пилось легко, приємно і швидко засвоювалось.

Інакше не спрацює.

– Ну, Світло в поміч! – Себастьян одним ковтком осушив флакон.

* * *

Підтягнутий чорний котисько з великими жовтими очима злодійкувато озирнувся, присів на напівзігнутих лапах – і одним стрибком подолав паркан.

Йому довелось подолати чималий та нелегкий шлях. Пухнастим чужинцем зацікавились собаки (допоміг тактичний відступ), інші коти, що вгледіли в ньому претендента на дбайливо помічену територію (тут він себе не осоромив – хоч шерсть тепер місцями й висіла клоччями), якась навіжена бабка годину ганяла його мітлою по подвір’ю. Де й сили взялись!

Допомагай після цього людям…

Ціль була близько. Саме з цієї хатини тхнуло темною енергією.

– Кіііісік! – замурзане дівча з двома рудими косичками спробувало згребти пухнастого в оберемок, та він вправно ухилився.

“Потім пограєшся, мала. І – бажано не зі мною”.

Кіт стрімко оббіг круг хати, успішно уникнув зустрічі з сусідським псом (не забувши наостанок нашипіти на нього) і застрибнув крізь прочинене вікно до кімнати.

Момент був вибраний ідеально. Батьків немає вдома: він – працює в полі, вона – побігла до знахарки по нову мазь. Менша грається надворі.

Колись, ще будучи юним та неосвіченим послушником, Себастьян завжди дивувався: чому кіт? Чому не щось менше, непомітніше або навпаки – велике та грізне?

Відповідь проста. Кіт ні в кого не викличе підозри, і водночас в нього достатньо сили та спритності. Котячі очі відмінно бачать у темряві й сутінках… А головне – вони бачать те, що недоступно людському оку.

Молода, років сімнадцяти, дівчина нерухомо лежала на ліжку. Очі заплющені. На голові – холодний компрес. Дихання важке й хрипке.

А коло узголів’я сидів кістлявий зморщений біс і, спрямувавши на дівчину тризубець, помалу тягнув з неї життєву силу. Краплина за краплиною.

– Чого вирячився, котяра? – злісно мовив. – Вали звідси. Киш, я сказав! Куцу!

– Скінчився твій почастунок, гадське сім’я, – зіщулившись, прошипів кіт. – Орден! Здайся або згинь.

Біс метнувся до дверей, та кіт одним стрибком опинився в нього на дорозі. Вилаявшись, чортеня кинулось в інший бік – до вікна.

Після кількахвилинної гонитви виходець з Потойбіччя був загнаний у куток. Від досвідченого мисливця так просто не втечеш! Замахнувся тризубцем – та Себастьян недбалим рухом лапи вибив зброю і вхопив нечистого зубами за шкірку.

– Відпусти! – біс, безглуздо  дригаючись, щосили намагався вирватись. – Ну пусти, будь ти людиною… Тобто котом! Я дві сотні років не жер, поки Вельзевул нарешті відпустив погуляти!

– Як відпустив – так і назад впустить, – мисливець рішуче притиснув чорта лапою до підлоги. – Fiat Lux!

Промовляти екзорцизм, перебуваючи в тілі кота – ще та веселуха. В Ордені цьому присвячений цілий курс – і далеко не всі здають залік.

* * *

Місія виявилась не з легких. Біс був не один – цього разу з Потойбіччя вирвалась ціла зграя. Добре, що вони діють поодинці – а то дали б йому… гм, чортів, як би це дивно не звучало.

І якби ж біси були єдиною проблемою… Лишались собаки, його пухнасті “родичі” й люди, які не завжди раді були чорному котові. Або, навпаки, надто раді.

В одній з осель діти (яких там було чимало) таки зловили його. Якщо пекельні тортури існують – то вони ніщо у порівнянні з цією дрібнотою.

Але він, зрештою, впорався. Тихцем покинув село й повернувся до гаю, чекаючи, поки скінчиться дія еліксиру. Тепер можна сідлати коня та повертатися…

– Ну що, друже, – Себастьян звичним рухом застрибнув у сідло. – Час додому! Після цього завдання Магістр просто зобов’язаний дати нам відпочинок.