Розділ 8.3

Лейла-ханим, та сама старша жінка, повертається до мене.

Вона сама уважно мене розглядає — і мені дозволяє. Її точний вік не визначиш по гладенькому обличчю. Зараз здається, ніби вона і усміхається, і плаче, і злиться, і радіє — у крайніх проявах. У ній відчувається стрижень. У вічі кидається те, як вона тримає підборіддя й як красиво розгорнуті плечі. У її крові тече гордість.

Чоловіком. Собою. Синами. Онуками.

Гладко зібране на потилиці волосся підкреслює різкість вилиць. Гарно вигнуті брови виглядають трохи хижо. Золото. Його багато, але воно не робить з елегантної ханим вульгарну жінку.

А я…

Не витримавши її довгого погляду, на мить опускаю підборіддя, а потім крадькома дивлюся на її невістку. Та усміхається мені. Підморгує. Нічого не винна, але підбадьорює.

— Салам, Лейла-ханим. — Я схиляю голову перед жінкою, яку так само не хочу бачити в ролі своєї другої матері, як вона, певно, не хоче бачити в невістках мене. Але хто в цьому винен? Це ж ви за нас вирішили! Чи Аскер Вагіф огли і в дружини теж не питав?

— Салам, Нармін.

На кілька секунд повисає пауза. Я розумію, що заповнити її має моє або Лейлине ввічливе запитання про щось неважливе, але в моїй голові — порожньо. Вона теж, здається, не дуже налаштована на балаканину. Тягар продовжувати спілкування знову бере до рук батько Бахтіяра:

— То ви коней дивитися приїхали?

— Не лише дивитися. Кататися теж, якщо Нармін-ханим захоче, — Бахтіяр цієї миті посвячує у свої плани не тільки рідних, а й мене.

Обурюватися його самовпевненістю в мені вже не залишилося жодних сил. Усередині забагато складних почуттів. Голова от-от лусне від навали думок.

— Нармін-ханим не виглядає готовою кататися, Баха, — по моїй красивій сукні ковзає погляд невістки Бахтіяра.

Цього разу, перетнувшись очима, нас уже знайомить одне з одним Бахтіяр:

— Мар'ям-ханим, тільки ти можеш у цьому допомогти. Я не сказав Нармін, що ми будемо кататися. Вона їхала чай пити…

Від обурення я все ж переводжу погляд на нього. Очі округлюються. Рот стає тонюсінькою лінією. А він сміється. Очима — тільки ними. Але шайтан! Який брехун, а!!!

— Знайдеш для Нармін щось із одягу?

— Звісно, знайду. Ходімо, Нармін-ханим.

Видно, що Мар'ям — досвідчена матуся. Вона перекидає притихлу й із цікавістю мене розглядаючу доньку на один лікоть, а другу руку простягає мені. Я її зовсім не знаю, але чіпляюся за можливість утекти, мов за соломинку.

Її пальці — прохолодні й не тремтять. Мої, боюся, дуже.

Ми прямуємо до дому, залишивши Теймурових позаду. Я намагаюся впоратися з собою, дивлячись під ноги, а Мар'ям кидає на мене рідкі пустотливі погляди. У якийсь момент вона озирається — і я за нею. Туди, де на доріжці залишилися Бахтіяр із батьком і матір’ю.

Старші говорять йому щось по черзі. Не сваряться, але я все одно почуваюся некомфортно. Ніби винною.

З ним мати значно балакучіша, ніж була при мені.

Закінчує довгу, здається, промову, яку я, слава Аллаху, не чую. А Бахтіяр, що слухав її мовчки, підводить голову й відповідає.

Він спокійний. Лейла-ханим стискає губи. Мар'ям, що йде трохи попереду, хмикає:

— Одяг ми з Айсель тобі знайдемо, Нармін-ханим, не бійся. Але якщо вже є така можливість, дам тобі маленьку пораду.

Я наче й не потребую порад. І частиною родини ставати не хочу. Але дивлюся на Мар'ям уважно. І навіть кліпати забуваю.

— Тебе всі приймуть, не хвилюйся, але найскладніше буде з Лейлою-ханим. Вона дуже любить своїх синів. Сильніше — хіба онуків. Тому коли Бахті прийшов і сказав, що хоче з тобою одружитися… Їй складно прийняти, що хлопці знаходять тих, кого хочуть кохати. У мене доньки. Я цього не розумію, але кажуть, із синами матерям важко розлучатися.

Я навіщось киваю і знову впираюся поглядом у плитку, дозволяючи вести себе все ближче й ближче до надто розкішного дому.

Вуха забиває дзюрчання мармурового фонтану. Серцю в грудях просто-напросто тісно серед усіх цих метань і почуттів, а ще незрозуміло… Виходить, це він вирішив?

Він сам вирішив на мені одружитися, а не наші батьки нав’язали йому свою волю?