Розділ 141

До вистави поміст був готовий. На подвір'я дому бургомістра пускали лише тих, хто міг заплатити. Природним чином, тут опинилися тільки знать і кілька багатих проїжджих. Перед такою вимогливою публікою, яка досить часто насолоджувалася виставами та п'єсами у вишуканих ложах справжніх театрів — їм було вперше.

Хвилювання сягнуло навіть тих, хто не брав участі: Джима та Марію. Втім, у них були й інші думки, що змушували серце здригатися.

Дівчина змогла побачити Шарлотту за пів години до виступу. Марія грубо поманила її пальцем і запросила на коротку прогулянку. Ніхто не міг запідозрити двох леді в гріховних діях: вони просто йшли доріжками, всипаними дрібними камінцями, поки не розчинилися в туманному саду.

День був до жаху холодним. Вітер дув з такою силою, що пронизував їх до кісток. І кожна з них, кутаючись у тепле манто, все одно тремтіла.

— Чому ж ви мені не сказали, що зібралися стати дружиною містера Уілсона? — Прямо спитала Марія, спокійно і розмірено кліпаючи, що зовсім не єдналося з тим, як вона кусала шкірку на губах.

— Я не… — Шарлотта закотила очі та зітхнула. — Він лише засіб для втечі. Іти доведеться через головне місто — іншої дороги немає. І тільки Хіль може відкрити або закрити наш шлях. Якщо батько віддасть йому наказ: "Не випускати". Як би сильно він не хотів — не зможе йому перечити. Графська родина утримує політичних діячів.

Марія скривила губи:

— У вашого батька стільки грошей?

Шарлотта у відповідь знизала плечима: — Я не дуже обізнана про стан батька… Але це ж і неважливо. Чоловіки… Ви ж знаєте, як чоловіки впливають на чоловіків. Вони пригнічують одне одного статусом і плетуть інтриги. Гірші за жінок. — Шарлотта голосно фиркнула.

— Гірші за жінок, — з іронією передражнила її Марія.

Дівчата перезирнулись і вголос засміялися.

Раптом вітер зірвав з гілки яблуні два великі білі квіти й кожним увінчав їхні голови.

— Красиво, — збентежено усміхнулася Шарлотта, розглядаючи маківку Марії.

— І вам. — М'яко усміхнулася вона у відповідь.

***

Цього часу Джим допомагав містеру ван дер Кіму обрати відповідну брошку. У поїздку господар не брав багато, та й вдома у нього не було оберемка речей. Жив скупо, але в суспільство виходити вмів.

— Щось просте, але вишукане. — Коротко подавав команди, поки юнак рився в невеликій шкатулці. — Там будуть деякі знайомі з Ірландії.

— Мої? — Заглибившись у власні думки, слуга спитав зовсім недоречно. Норман змірив його поглядом: зверху-вниз і процідив.

— Мої.

Проста брошка з білої платини, густо прикрашена дрібними діамантами, здалеку виглядала не більше ніж срібною дрібничкою. Але погляди досвідчених світських гостей з легкістю могли розпізнати новомодну і непристойно дорогу прикрасу в невагомій оправі.

— Ось це. — Обрав містер ван дер Кім. — Має форму вересу. Символічно, чи не так?

— Ви праві, господарю, — закріплюючи її на лівій стороні, біля серця, на темно-синьому пальті, тихо відповів йому Джим. Він так низько схилив голову, що Норман відчував його приємний солодкуватий аромат. Так пах лише цей юнак — особлива печать на його шкірі: сіно, груша, мед. Щось невловне, легке і таке знайоме.

— Моя мати любила перебувати в саду, в оточенні квітів кали. Одного разу вона побувала в садах королеви та вперше відчула їхній легкий запах. З тої пори почала просити батька купувати їй все більше і більше цих квітів. Але вони були такими примхливими й неохоче приживалися в нашому холоді. — Раптом сказав він. — Тоді вона почала живити ґрунт. Сіно, груша, мед… — Норман потер скроні. — Аромат схожий на твій.

Джим закінчив з брошкою і зробив кілька кроків назад:

— А ви пахнете лікарськими травами, — він широко усміхнувся, намагаючись не помічати, як темніє обличчя Нормана. — Одразу відчувається, що ви справжній лікар.

Господар відкинув назад голову і промовив крізь стиснуті зуби:

— Ніколи більше не кажи мені цього. Зцілювати — це обов'язок, який я віддаю власному дару. А не мрія чи благодійність.

— Але ж ви лікували мене безкоштовно.

Норман скривив губи, все ще не дивлячись на Джима:

— Ти платиш мені своїм тілом.