Весело про серйозне

Інтерв’ю з Олександром Апальковим, головним редактором міжнародного видавництва та журналу «Склянка часу*Zeitglas» – для сторінки гумору і сатири «Міжнародно-кропивницький шарварок», який третій рік веселить народ щомісяця в останній четвер у двомовній «Первой городской газете», де головний редактор – журналістка-мандрівниця, поетеса, прозаїк, музикант, хормейстер, співачка, композитор і художниця Людмила Макей, яка разом з Антоніною Корінь та кагалом їхніх друзів демонструють творчий безлад у «Шарварку».

Я з ним на «ти». І він зі мною, хоч молодший від мене на чортову дюжину років, має на це право, бо у нас одна alma mater – Харківський інститут культури, який мене пустив у світ бібліотекаркою, а його – режисером. Чверть століття тому ми, як учні поета і літературознавця та нашого викладача Марка Богославського, познайомились на фестивалі поезії, який організував Марк Іванович у нашому вузі. Отже, це інтерв’ю тричі ювілейне, бо 25 років творчої дружби, «Склянці часу» і літмузею, де я працюю, а Олександр теж колишній музейник. Гадаю, нам є про що поговорити. А розмова зацікавить і моїх друзів-співавторів «Шарварку» – літераторів і музикантів. За 25 років процвітання «Склянки» з неї не раз пригощалися кіровоградці і кропивничани. «Ковтали» з неї я, Роман Любарський, Антоніна Царук, Микола Караменов та ін., точно не відаю, бо в нашій співпраці були й тривалі розлуки. Отже, почнемо творчий допит.

– Розкажи, чим багата ця чверть століття, відколи ти створив журнал і видавництво, а саме: ти – росіянин?

– Так.

– Як став перекладачем з Deutsch?

– Мав «види» на молоду викладчаку німецької мови у «ХГІК».

– Як вивчив українську?

– Знав із малечку. До певного віку і гадки не було, що це якісь різні мови. На Слобожанщині, як відомо ніколи не було кріпацтва. Немає його там і нині. Там розмовляли й розмовляють вільно.

– Скільки українських, російських та німецьких авторів пригубилось чи присмокталось до «Склянки»? Хто серед постійних авторів?

– Такої, «земської статистики», не велося. Приблизно – понад 5000 авторів літературного і понад три сотні  образотворчого браншу – художників, скульпторів, креативників інших жанрів, скажімо кукольників…  Окрім цього – на сторінках літературного альманаху «Скіфія», який видаю додатково до журналу із 2000 року (щоквартальник), – ще понад 2000 авторів, та на сторінках спец-видань наших «Вісників» різних літературних конкурсів – із тисячі три літературних прем’єрних публікацій авторів набереться… Є ще книги-дайджести, це суто для інформації німецькомовних видавництв про цікавих (на мою, суб’єктивну думку) сучасних авторів України…

– З яких ще держав і хто вам пише? Чи є меценати?

– Тут теж скрупульозного обліку не велося. У редакції працюю самотужки. Мені допомагають друзі, колеги на доброчинних засадах. А роботи – поле неміряне. Тому – не до статистики… Мені слід, і я намагаюся дбати, аби «статисти» від літератури менше потрапляли на сторінки моїх видань. Меценати є. Іх небагато. Спонсорів  – не шукаю. Грантодавців, як і грантоєдів «презираю». Наголошую: журнал «Склянка Часу*Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку 1995 року й понині він видається на засадах самофінансування. Усі кошти, що надходять від реалізації журналу, продажу альманахів, спец-видань, книжок його авторів, листівок, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому, вся редакційна робота виконується безоплатно.

– Якщо журнал – щоквартальник, то має вже бути 100 номерів, а є?

– 94. Це пов’язано із реєстраційно-марудною процедурою. Через що у 1995 році вихід першого номера СЧ відбувся у вересні,  а не у березні, як планувалося. 

– Тираж – це таємниця? Як і редколегія? Чи у вас править бал культ особи?

– Наклад Журналу залежить від результатів передплати та орієнтовної кон’юнктури ринку його споживачів. Адже, журнал – теж продукт. Паперовий тираж СЧ варіабельний:  від 1000 примірників до 500, доволі часто  доводиться і додруковувати наклад. Це приємно. Не слід забувати, що усі наші видання (і журнал у тому числі) розповсюджуються ще й в електронних версіях. Тут «тиражі» не міряні. А деякі номери вже давно «висять» в і-нет-павутинні, викладені туди аматорами і поціновувачами літератури – просто – засканованими посторінково!!! із паперових оригіналів. Тут я знімаю капелюха перед такими «хакерами». Адже вони популяризують читання і твори не авторів «літ-п’ятачка» Києва, а поетів, прозаїків, критиків із усіх-усюд нашої країни та закордоння… 

– Ти  чудово пишеш прозу трьома мовами і перекладаєш німецьку – туди й назад, чи як? Чи є в тебе перекладачі? Як організовуються переклади: хто кого «полюбить» чи хто на кого вкаже?

– Так, «туди», растуди й «назад». Звісно, окрім мене, є ще перекладачі. Світ не без добрих людей… Назвати усіх поіменно зараз не можу. Для цього слід переглянути архіви. Адже, не кожний переклад вартий публікації… Перекладач літературних творів мусить бути сам добрим літератором. А перевдягати поезії – ще складніша доля… Боюсь, когось забуду згадати, несправедливо. Втім серед перекладачів німецької називаю: Хельгу Хомутину, Петра Паливоду, Карла Шелнбергера, Манфреда Вельцеля, Тетяну Скорову, Костянтина Бакараса… Який текст і якого автора перекладати і публікувати у журналі визначаю я, одноосібно, як редактор. Інша справа, коли піддаємо перекладу твори переможців наших літературних конкурсів. Тут буде перекладено тексти переможців, не зважаючи на моє до них ставлення. Ці переклади також буде опубліковано. І не тільки на сторінках журналу, але й у періодичних наших дайджест-виданнях.