Мірою своїх сил для нас всіх

Написати про людину, про яку знає увесь освічений світ?.. Але мені хочеться це зробити. І я роблю.

Пані Денхоф дивувалася свободою, якою володів він – письменник Лев Копелєв. Свободі людині, якій довелося жити серед тисяч компромісів. Постійно. І на його гіркій Батьківщині СРСР, і там, у демократичному Заході.

Мені здається, останнє я можу підкреслити. Тому що багато років працюю із Німеччиною, буваю там часто. І, наврядчи хто  заперечить  мені в тім, що країна німців завжди перебуває в словах «Geboten und Verboten» (Розпорядження і заборони). І, щоб там не казали, а «Держави і партії не можуть створювати ні поезії, ні мистецтва...».

Напевно, із відчаєм примічав письменник, вже емігрант волею долі, що німецькі германісти значно менше знають про свого Гете, ніж навіть студенти в тоталітарному союзі... Я бачив у ФРН масу заможних будинків без єдиної книги.

Здається, Копелєв був одним з небагатьох дессидентів, що не визнавав себе таким. І не ганив все і вся що трапилося із ним і з нами скопом в рідній, нещадній  ні до ворогів, ні до друзів ні до самої себе, сумній батьківщині. 

Не можу сказати, що думки Копельова, викладені ним у «Що трапилося в 1917?», написані  в 1987, не були нам, студентам того часу вже відомі. Були. Коли я читаю їх тепер, згадую, як жадібно ми слухали нашого викладача літератури. А він все це нам підносив. З власних вуст. Тоді про це шуміли товсті  журнали, зумкотіли газети. Писалося нервово. І робилося це  практичними ровесниками Льва Копелєва. А він? Витримано. Толлерантно. З урахуванням червоних і білих чинників. 

 Копелєв спробував роз'яснити Заходу наші трагизми. Мабуть, вперше. На добровільному свідоцтві. Без піни на губах. І в цьому, думаю я, та квінтесенція свободи, що дивувала не тільки імениту німецьку подругу письменника.

Із численних розмов з німцями я виніс гірке резюме: велика частина бюргерів, розуміючи про німецьку трагедію, народжену з духу вагнерівської музики, на жаль, зовсім не розуміють нашої трагедії. Не розуміють навіть елементарних основ нашого менталітету. Для одних ми або нестримно п'яні і веселі безпричинно, для інших – безмірно аллогічні і уроджено-ворожі всякому порядку. Язнаю багатьох німаків, які від щирого серця прагнучи нас зрозуміти і нам допомогти, залишаються, всеж-таки, із фюрерськими уявленнями із «Майнкампфа»...

І почав я видавати журнал. На трьох мовах. Що б, через художнє слово дати зрозуміти один-одного. За-принципом «І вашим і нашим», як мовиться, у кращому сенсі...

 Копелєв давно штовхав цю тему. Ним вже було створено багато томів «Вупартальського Проекту» із початої ще в Москві роботи. Він  будував мости духовної єдності минулого і майбутнього. Хіба що тільки з другого боку річки на ім'я кордон.

Із університетського міста Європи вершив Копелєв.

А я йшов із провінційного Канева.

Нас розділяли багато чинників: і значна дистанція історичного плану, і просто кілометри, і, звичайно ж, рівень таланту. Але, моєю першою книгою, що запам'яталася мені із дитинства була таж «Казка про царя Салтана». З яким особливо-щімким відчуттям читав у копелєвському «Puschkin und kein Ende...» що «моя перша зустріч з поезією Пушкіна залишилася назавжди в моїй пам'яті».

Тут мені слід признатися; я ніколи не читав Копелєва в російських текстах. 

У студентську  мою пору вони були заборонені і тому – «недоставаємі». Після ж його реабілітації я  жив і працював в глибинці, де ні в одній бібліотеці вже не було грошей на придбання товстих журналів, не кажучи зовсім про нові книги.

Мій Копелєв  –  це німецконаписаний Копелєв.

Буває ж в житті таке. З цієї ж причини всі цитати, що наводяться тут, перекладено мною. Вони напевно не відповідають ні складу ні стилю першоджерела, але сенсу...

Я завжди жалкував, що коли протягом багатьох років жив у Харкові, жодного разу не звів знайомства із Борисом Чичибабіним. Хоча він і жив неподалік, і дружив я із поетом Марком Богославським, а він то був найближчим йому другом... Та у студентські роки я не думав про Чичибабіна. Думав про баб більше. Нині  баб не стало менше, але поета не стало...

Не познайомився я і з Льом Копелєвим. А був я неподалік від нього. Я виїздив мало не всю кельнскую округу. Восьмий рік Німеччина відкрита. У 1991 поет Бергер визвався представити мене Копелєву. Але не склалося. Хоча, через рік, він прислав мені його книгу із автографом. Прямо з авторських читань у Везелі.

У 1997 від редакції нашого журналу ми написали Копелєву: «Високошановний Лев Зіновієвич!

Звертаємося до вас, відомомого літератора, авторитетного германіста, в надії почути Вашу думку про наш журнал «Склянка Часу», в якому публікуються роботи Українських, російських, німецьких, та авторів з інших країн.

Віддаємо собі звіт у масі недоліків, якими страждає «Склянка»: тут і прикра строкатість і явна нерівноцінність публікованих матеріалів, достаток друкарських,  і навіть, граматичних помилок.

Все це пояснюється вельми просто: при нашій скромній фінансовій нагоді, журнал тримається на ентузіазмі трьох членів редколегії, що звалили на свої плечі і в гарячковому поспіху виконують роботу такого масштабу, з якою у нормальному журналі справляється великий редакторський колектив.

Зваживши всі «за» і «проти», ми пішли на цю авантюру, усвідомлюючи, що небезпечно чекати біля моря погоду в годину, коли все тріщить по швах. Коли грунт під ногами хитається. Коли поставленно під загрозу культуру, духовне здоров'я декількох поколінь.