Поет сорока віршів Віктор Забіла

Присвячується М.Л.

 «Один з найздібніших і найталановитіших поетів.»                                                                                            І.Франко (про В.Забілу)

Торкатися власними роздумами життя сторонньої людини – справа не скромна, зухвальна. Але, нині тому, хто пішов з цьго світу, вже нічого не страшно, вже ніщо не зворушить його довічного покою. З цих міркувань і бажання нагадати про дивовижну особистість-поета, і писана моя компіляція.

  Проживши на світі майже 70 років, Віктор Миколайович Забіла написав всього 40 віршів. Дивно мало. Але саме стільки знайдено їх на сьогодні.

Часи були суперечливі завжди.

«Тоді, – писав Пантелеймон Куліш, – між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутну собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину.»

Хтож, або що-ж вплинуло  на нього в такому разі?

«Куліш каже, що Забіла вчився разом з М. Гоголем в Ніженському ліцеї і навіть сидів з ним на одній лаві.»1

Забіла справді разом з Гоголем вчився у Ніженському ліцеї з 1822 по 1824 рік (він був «вольноприходящим» учнем). Зберігся список учнів, переведених з п’ятого в шостий клас, в якому зазначено прізвища Яковського Николая та Забеллы Виктора.2 

Перейшовши з п’ятого в шостий клас, В. Забіла залишив гімназію і в 1825 році перейшов на службу в Київський драгунський (з 24 грудня 1826 р. гусарський) полк. Військову службу залишив 1834 року в чині поручика.3 

Поетичне ім‘я Забіли з‘являється  початку серпня 1838 р. Саме тоді,під час перебування в с.Качанівці, композитор М.І. Глінка написав музику до двох поезій В. Забіли –»Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку».

Той факт, що Віктор Миколайович вчився в Ніжині в ті часи, коли там був і Кукольнік Н.В., і і Афанасьєв О.С., і Гребінка Є.П., а також і те, що перші свої вірші Забіла друкує в альманасі «Ластівка», який склав і видав Гребінка р.1841, неначе свідчить, що на нього впливав Гребінка, що Гребінка підтримував його симпатії до рідного слова. Та біографія Забіли не дає ні одного факта, який би свідчив, що між Забілою та Гребінкою були якісь більш тісні, більш щирі та приятельські відносини. Інша справа «Забіла був знайомий з Шевченком та Кулішем, – але це знайомство почалось аж в 40-х роках, – тоді, коли вже він надрукував свої вірші в «Ластівці».

Скоріш за все «ніхто не робив на нього особливого впливу, що він цілком самостійно, з власної ініціативи почав віршувати рідною мовою.

Куліш в своїх спогадах про Забілу неначе поділяє саме  таку думку. Кажучи, що рідна поезія на Україні вперше прокинулась на Чернігівщині в творах Забіли, як на Харківщині – за приводом Гулака-Артемовського, а на Полтавщині – Котляревського. Саме Куліш називає Забілу «самостійним органом нового почуття нації».

Коли ми звернемо увагу на те, що Забіла любив і знав силу-силенну рідних пісень (до речі сам гарно вмів грати на 14-струнній бандурі та гітарі) і придивимося до самих його віршів, що своїм складом і формою так нагадують українські народні пісні, то ми знайдемо разом з цим джерело, яке надихало Забілі любов до рідного слова, яке, не рахуючи навіть впливу окремих людей, і само здатне було потягти Забілу до праці рідною мовою.

Про Забілу різним чином було написано досить-таки багато.4 Остані публікації припадають на недавні роки.

«Якщо брати тільки людський аспект, то хіба нецікаво простежити,як людинавеселої вдачі, з неабияким чуттям гумору постає перед нами в образі меланхолійного співця, речника горя й туги, співця лихої долі, нещасливого кохання?» « так ставив питання останній              за часом дослідник творчості Забіли С.Крижанівський у 1993 році.5 

Мені ж хотілося доторкнутися  тільки рис цьго, хай не великого талантом, але дуже самобутнього поета « людину про якого Тарас Шевченко, писав так: «Воспитывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах, и служил с таким успехом, что и тени в нем не осталось прежнего воспитания. Он уже лет пять, как оставил службу, но и теперь не прочь был погусарить при удобном случае и жаловался только на упадок физических сил, т.е. на головную боль после попойки. Но это, я думаю, происходило вследствие недостатка практики.

Как настоящий бандурист, играл он на бандуре. И в часы досуга занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою. И чтобы сохранить самобытность в литературе, не читал он ровно ничего, кроме басен Федра, переведенных во время оно знаменитым Барковым, да еще кое-когда заглядывал в «Царь, или спасенный Новгород» Хераскова. Словом сказать, он совершенно оградил себя от всякого подражания на поприще литературы.»6

 Факт впливу на поета народної пісні безперечний. До тогож Забіла мабуть не мав яких-небудь певних громадянських переконань. Він був собі простий чоловік, звичайний тогочасний панок, – тільки людина з щирим серцем і талановитою, дуже палкою, вразливою вдачею. Це була натура дуже симпатична, але не глибока. Не маючи ніяких сталих громадських переконань, про що свідчать його твори, «Забіла не міг свідомо глянути й на свою літературну діяльність. Він писав не через те, що кохався в рідному слові, – не через те, що розумів надзвичайну вагу й потребу рідної літератури, – він писав, бо душа боліла, він писав, бо слово само просилося, – писав, бо неміч вдержати слова – писав, як соловей співає...»7