РЕМАРК І РОЗДУМИ

РЕМАРК І РОЗДУМИ

Висловити настрій «втраченого покоління» невже це неактуально нам, теперішнім?

Опір, здійснюванийі поодинці усьому нелюдяному... Через скепсис, песимізм, крізь саму філософію життя... Або навіть всупереч усілякій «літературній стилістиці».

Так, по суті, все його життя, чи не попередня тінь моєму поколінню...

Школа, війна, вчитель, бухгалтер, комівояжер торгаш надгробними плитами, органіст, журналіст, письменник... І – емігранство…

Чи не знаходиться багато хто з нас в тій же, або – внутрішній еміграції, за неможливістю іншої.

І що нас зігріває в цьому житті, якщо не ілюзії. Туга по істинно людському оточенню?

Нове століття – але теж саме безсилля дружби, любові перед соціальним злом суспільства байдужих. І нескінченні зустрічі із світом «таємної заздрості і боягузства»…

«Три товариші» – моя перша німецька книга, прочитана в оригіналі. Мені було 23 роки. Потім я прочитав всі написані ним романи. І жалкував, що прочитав всі. Кінчилися. Це було наче несправедливо.

Я вештався по книжкових магазинах і трьодельмарктах в кожну з моїх німецьких поїздок. Наче в експедиції. Шукав те, що ще не читав. Але марно.

Один мій німецький знайомець дивувався:

– Ремарка шукаєш? Не розумію! Ну що ти знайшов у ньому? Так, белетрист.

Я слухав того, що тоді говорив – сивого, великоголового вестфальця і не розумів його.

Інший старий прусак, в мерседесі якого лунали нескінченні марші, видав ще крутіше:

– Та не Ремарк він зовсім. Його прізвище Крамер, він з євреїв. Просто перекрутив все, як це вони уміють. Не німецький він увесь.

Так говорили мені два навчених життям земляка письменника-людинолюба. Але я любив, люблю і любитиму Ремарка, народженого під знаком Рака у 1898 і померлого 1970 року від тривалої хвороби серця... Може тому, що нам, вчорашнім радянським людям, він ближчий, ніж своїм землякам...