Юрген Бергер

ВIРШИ IРИНІ

Стара

у чорному вбраннi

зiгнута

чорнотою хустки

з вiзком дитячим,

де весь хатнiй скарб

вкриває

шмат хлiбини

В обличчi її жах,

в очах – застигла туга

i напрочуд спокiйний розсуд...

Була стара – моя бабуся.

В її руках

мої дитячi пальцi

тремтять,

але тримаються докупи,

той 45-й рiк...

Були ми на шляху до дому.

Болiли ноги,

Все ж ми мусимо iдти,

вона говорить, i мене цiлує...

Через мости,

яких вже небуло,

ми все iшли, iшли,

коли вже й ноги не несли нас,

той 45-й рiк...

На вулицях анi душi

окрiм панцерникiв та тягачiв

строкатих: бiлим-чорним,

та ми

з дитячим тим вiзком

запнутi

жахом, й безсловеснi.

Наш дiм

був реквiзований,

а мiсто наше просто

брухт камiння.

Наш хлiб був з дертi;

тiтка Трауд

нарiзувала тонкими шматками,

а лiжко нам на двох: менi та Ельзi.

Батьки

у Англiї, або десь у Росiї

не знали ми

куди вони подiлись...

…

Коли життя стає

тонким, таким як

шепiт

зовнi й всерединi,

тодi дарує нам Господь

матусь,

бабусь,

чи просто взагалi жiнок,

котрi беруть наше

життя в свої ласкавi руки

i нас

рятують

на землi.

Олексiю

Берези все ж

в твоїй землi бiлiши,

Олексiю.

Пiди до них,

коли у шатах їх

iз тищу дiамантiв сяє,

в iмлi,

зiгрiє  твої щоки сонце.

Пiди до них.

Берези все ж

в твоїй землi бiлiши,

Олексiю.

Прислухайся,

коли дзвенять у залах

старовиннi скрипки,

мовчати можуть

велетнi Олiмпу,

Прислухайся.

Берези все ж

в твоїй землi бiлiйши,

Олексiю.

Поглянь на них,

з самої глибини безоднi людства

з терпiння у безтямi  сили,

крiзь страждання, протистоячи

тисячам рокiв ярма.

Поглянь на них.

Берези все ж

в твоїй землi бiлiйши,

Олексiю.

Ми молимся за твою

землю разом.

Пологи з накладом щипцiв

iсторiї до повнолiття лише

тепер скiнчилися.

Ми молимось з тобою,

Олексiю.[1]

[1] Першодрук: Журнал «Склянка Часу*Zeitglas», №8-9, 1998.