Талант писати книги

(Про книгу Станіслава Сеценка «Війни художників», Черкаси, 2014.)

Вже незвичне поєднання двох могутніх символів минулого століття на цупкій палітурці привертає увагу. Браво творцю обкладинки! Адже, наче якимось магнітом тягне взяти до рук цю книгу… Що в ній?

Мені пощастило читати перші глави її ще за багато років до її виходу. Адже вони друкувалися на сторінках журналу «Склянка Часу’Zeitglas».

Автор українського бестселера 2000 року «Чорна акула в  червоній воді» Станіслав Стеценко  вже не раз доводив свою виняткову спроможність – дивувати світ читача не лише карколомними сюжетами, як то було у його романі «Вампір», а й ланцюговою реакцією захвату усієї уваги від розвитку своїх сюжетів. 

Взагалі, твори Стеценка, на вигідну відміну від інших його спілчанських колег, так і просяться до кіно-втілення.  Напружені трилери, майже блок-бастери. Якшо у перших своїх творах письменник здебільшого обмежувався суто пригодницькою лінією вжиткової белетристики, то у подальших – насичує їх політичними пігулками. Так сталося із його трилером «Вся влада Радам» (2007), коли проти автора було розпочате політичне переслідування та навіть судовий процес… Так само й в оновленій версії роману «Сексодром» (2009) мова переходила у площу політичних експериментів із народними масами. Щоправда, в усіх названих вище творах, у купі із покидьками та людиноненависниками з’являвся позитивний герой. Він наводив у решті решт порядок не тільки на сторінках роману, але й в скаламученому сумлінні читача.

Зовсім інша справа  у новому, фундаментальному романі «Війни художників» (2014). Цей твір – суто політичний тріллер. Він і розгортається за «законами» політики – як повзе гадюка до своєї жертви – повільно.    Але – неупинно, із холодною кров’ю.  Оповідь із мови звичайних документів (достовірних і стилізованих) перетворюється у творчу мову художнього роману про всесвітній злочин політиків  – можновладців світу, що своїми благими помислами про свій народ та націю, призвели  спершу до безмірних трагедій руйнування усіх людських цінностей, а згодом й до Світової Війни. 

Звісно, і цю книгу на 600 сторінок написано (скоріше стилізовано) під пригодницький роман. Тут є все, чого вимагає цей жанр: інтриги, загадкові й карколомні сюжети, напруженість й неочікувані розв’язки… Водночас книга ця – художня  ремінісценція сьогодення у травестії минулих подій та їх наслідків. І письменник Станіслав Стеценко, як представник «четвертої влади» виступає проти усіляких негативних вчинків політиків та чиновників будь-яких за устроєм держав. На розгорнутім тлі роману чітко і до болі дохідливо зображено «сильних світу цього» та їх поплічників,   що в день і в ночі, майже без сну і передиху,  не лише провокують засоби масової інформації  до навмисних фальсифікацій, умисного викривлення фактів заради політичних, партійних та особистих інтересів, а й ведуть керовані ними народи до масової загибелі.

Книга названа «Війни художників». І в ній йдеться про декількох митців пензля. З’являються на очі читача (адже читач має уявляти собі, те що читає) Ренуар, Матіс ще й Герасимов….. Навіть головний персонаж роману – видатний пейзажист. До того ж «неперевершений». Втім, читач жодного разу не уявить собі його образотворчих шедеврів. Їх не буде описано ані термінологією спеціаліста-мистецтвознавця, ані словами простого колумніста. Бо головний персонаж – шпигун. І, хоча, призвище його та ім’я вкрай легко розкивають прообраз дійсного художника – Миколу Глущенка, розвідник Микола Гущенко  в романі не тільки втрачає одну літеру у своєму прізвищі, він вщент позбавляється усіх малярських принад… 

У книзі ми ніколи не побачимо його за мольбертом або за етюдником. Йому просто нема коли малювати. Він увесь час у небезпеці.. І увесь час тримає нерви читача у напрузі. Ось зараз його вб’ють. Ан – ні. Втікає. Ось зараз його викриють – дзуськи! І, навіть, коли вже здається і немає у нього шансів, український маляр-пейзажист викручується…

І написано все майстерно,  все здається вірогідним. Нагадаю, Станіславом Сеценком створено не один роман.  У небезпеці постійно перебувають й усі інші дійові особи твору. Дружина художника-шпигуна Марія прагне утікти від лабет Берії. Той, у свою чергу, від усюдисущої підозрілості Сталіна. Сталін – від зазіхань прибічників Троцького. Цей останній – від найманих вбивць першого. Гестапівець  группен-фюрер Мюллер боїться  гау-ляйтера Гейдріха. Гейдріх має перестороги перед рейхс-ляйтером Борманом. А той – перед фюрером. А фюрер німецького народу побоюється розгнівити Еву Браун…, і не хоче загибелі Англії…

На сторінках роману читач спіткає Шелнберга, Гімлера, Геббельса, Артура Шпеєра та інших мерзотників Третього Рейху. Не залишиться у програші й представники істебліш-менту іншого боку:  двійнята-горнята Зінов’єв та Камєнев, тверда задниця Молотов, лузер Ворошилов, зрадник-доброчинець Ягода, режисер-новатор Довженко, та чарівно-статеві представниці творчої інтелігенції. Як то кажуть: кожної тварі – по парі.

Роман, як і слід, зіткано із кубла протеріч. Вони різного ґатунку й «польоту». Але всі вони діють. У свій час. Як театральна рушниця, згадана Чеховим.

Щоправда, перед виданням роману, авторові не завадило б узяти консультацію у спеціалістів з німецької мови. Адже подекуди фрази, подані по-німецьки, кумедно побудовані,  певно через комп’ютерного перекладача. Складається враження, наче це говорять не перевірені до сьомого коліна арійці Берліну 1940-га, а турки-гастарбайтери 90-х.   Втім, це аж ніяк не впливає на твір вцілому.