Гюнтер

Із Данії, де пахло цитронами і рибою їх полк перекинули під Берлін.

Руїни, гар і паніка. Нетямуща нічна стрілянина і полон. Війні кінець. Дев'ятнадцять літ. І півтора солдатські роки за плечима. А навкруги травневе дихання. Крізь руїни, гар і колючий дріт. Вчорашня столиця – нині  табір. Про це не хотілося думати. 

Вони підбігли до Ельби. Троє молодих. Ніч. І місяць, що сходить. Втеча з полону. Ось і човен. Швидше, швидше... Вони відпливають. Невміло гребуть веслами. Вода плескає, і, стікаючи з весел, схожа на рідке скло... По берегу козачий роз'їзд...

– Стій, куди! Назад! Zurück! Sofort zurück!  – надірвано кричать їм навздогін. Хрипкими голосами.

Кулі лягають біля борту. Сапер-єфрейтор поранений в руку. Він тихо плаче.

   ... Кімната в одне вікно. На подвіконні квітка-краса. Над столом, на стіні білий квадрат. Там висів портрет фюрера. Може, ще вчора.

Він стояв перед столом. Один. Стіл був довгий і почорнілий. Жінка- «комісар» затягнулася димом міцної цигарки. Останній раз. Зам'яла недопалок у попільничці.

– Навіщо втік? – запитала, дивлячись у вікно. Там переходила  вулицю стара, тримаючи за руку малюка в довгополому пальті з чужого плеча.

– Хочу до мами. До мами хочу, – його голос тремтів. Від нього несло дизентерійним духом. Його худі плечі обвисли. Він відчував, який він нікчемний. Сльози покотилися по брудних щоках. Він розмазав їх тильною стороною долоні.

У вікно ударив промінь сонця. У його струмені ліниво пересувалися порошинки.

– Я теж хочу до мами. Я вже чотири роки її не бачила. Але я солдат. А солдатові багато чого не можна. – Вона зітхнула, і вставши, підійшла до вікна. Висока. Волосся підстрижене і темне. Її спина широкоплеча. Вона закрила собою промінь. Тиша. Скриплять її чоботи. 

Швидкими кроками вона йде в куток. Відкриває маленькі двері у двір.

– Йди  ...

... За вікнами падав сніг. Старенький форвей їхав поволі. Дорога давно не чистилася, і тепер на ній наростами лежав лід.  Машину трясло і заносило. Із Борисполя їхали довго. Починала нити спина. Він встав у чотири ранку,  із теплого ліжка у вогкість німецького ранку. Таксі до Дюсельдорфу. Літак на Франкфурт. Літак на Київ.  Пачка журналів так і залишилася не читаною. У літаку він ще раз пригадав історію з цим юнаком. Вона заповнила всі його думки.

Серпневим днем в його майстерню привели хлопця. Він приїхав з України. Дві тисячі кілометрів від Вестфалії. Високий, стрункий, чорноволосий. Очі блищали страхом. Хлопець не говорив ні по-німецьки, ні по-англійськи. Розмовляли через перекладача. 

Випадок особливий: рак коліна. Запущений стан. Небезпека метастаз. Пухлина  звисала вже  як гриб-наростень на березі...

Пізня діагностика. Переконаність українських лікарів в тому, що хлопцю необхідний всього лише колінний ендопротез. І відсутність в країні останнього привело поцієнта до нього Гюнтера Леттерманна.

Напевно, так хапається потопаючий за соломинку. Врятуватися. Врятуватися...

Було ясно. Ампутувати ногу. Вище коліна. А хлопцю всього вісімнадцять. Він танцюрист, що починає...

Як же несправедлива деколи доля. Невже не можна дати, Господи, людям на землі щастя?   Напевно, так стають невіруючими...

Літак похитувало. Щільні хмари ліпилися до ілюмінатора і розтікалися після сльозою.

До цього до Гюнтера приходили замовляти протези вже ампутовані пацієнти. На милицях… А тут, інший, незвичайний випадок. І він, старий, доводив хлопцю необхідність   ампутації. Він показував йому свою майстерню, де пахло пластмасою і клеєм. Демонстрував самі довершені протези. Завдяки яким навіть спортсмени продовжували активне життя. Василь чіпав пластикові ноги і суглоби. І було видно, як тремтіли кінчики його пальців.

   ...Операція пройшла благополучно. Але хвороба встигла кинути свої метастази. Кров занесла їх у легені. Призначили хімотерапію. Курс тривав чотири місяці. 

Лікували хлопцяі безкоштовно.

Він жив то в одній, то в іншій німецькій сім'ї. Поперемінно. Жив як уві сні. Не знаючи ні мови, ні звичаїв людей Німеччини. Його, як йому здавалося, морили голодом. Не дозволяли робити те, що йому хотілося. Навіть дзвонити мамі на батьківщину. Йому говорили: «Es geht nicht! Es kostet Geld!» (Не можна! Це дорого!) І він ховався, занурювався у себе. Він не міг  зрозуміти, що життя упроголодь вимагає дієта.  Що німці рахують кожен пфенінг. В той час, як на його Батьківщині, люди, отримуючи ледве двадцять марок на місяць, готові викласти перед гостем всю душу...

  ....Перкладач жваво розповідав про  місця, повз які вони їхали. Про те, як тутешній воїн перейняв славу у половецького. І на честь цієї  події на річці Трубіж було закладено місто Переяслав. Про катастрофічне положення сільського господарства, де поля вже багато років не знали добрив і гербіцидів. Там ріс бур'ян. І навіть взимку, його усохлі стебла теребив вітер і вони стирчали по полях, занесеними снігом, мов щетина.

– Ader wir alle wissen, dass Ukraine immer die Kornkammer der Russland war. /А ми всі знаємо, що Україна завжди була житницею Росії/.