…не бути жорстоким

« …не бути жорстоким»

(про книгу віршів Амаль Шашін «Амаль», Хмельницький, 2022,  88 с.)

Перші книги завжди суперечливі.

Автор шукає себе. Не читача. Змусити когось з усією серьозністю прочитати книгу – справа крута.

Про поезію написано безліч текстів. Існує ціла «наука». Лженаука у так званій «Теорії літератури». А літературі не можна навчитися. Її слід читати більше…  Писати – меньше, ніж читати. Тоді й викарбується свій погляд. Своє співвідношення віршу і прози. 

Дещо з латини й грецької

Слово «проза»  – похідне від латинського prorsus – прямо, вперед! Натомість слово «вірш» – від словянського «стих». А те – від грецького «стіхос» – рад, стрій, порядок…

У віршах Амаль –  свій стрій, свій порядок. Версифікація.

Тож – декілька версій-роздумів.

Види організації авторської мови

Вільна, наче й розмовна. Втім примхива. Сповідальна. Переходить із одного порядку в інший. Це спонукає до читання. Що буде далі…

«Зізнаватися іншим  – нестрашно.

Головне бути чесним із собою,

Бо коли часом правду говориш,

Треба думати головою…» ( 46).

Так і проситься порівняня. Пригадати Сковороду. «Всякому городу нрав и права…» Такі ретроспекції пам`яті виникають, коли читач слідкує за рядками слов. Не лише очима голови. А й очима пам`яті.  І тут не обов`язково  розмішення рядків у підкеслено симмертричний стовпчик…

Амаль не віршує у сенсі «чистих» рим. Вона творить текст… Так і так. Адже поезія – взагалі творчість. Художня самодіяльність.

Зв`язок твору із звуками

Вірші розбиті на рядки. Просто. На відчутті  більшої-меншої повторенності звуків. Не стільки римованих, як ритмічних.  Із наголосом на останньму слові. Навіть і тоді, коли твір не утримує суто ритмічної організаці.

Прочитате будь-який вірш книги у дзеркало… Так  я читаю вірші на пробу.  Лице не кривиться у конвульсіях. «Важковимовлення» відсутнє.  Текст сприймається. Але – мов пісня стилю «реп»…

«Люблю людей розумних.

Таких, що на вулицях шумних

Себе не втрачають у натовпі слів,

Й не зливаються з-поміж голів…» (45)

Єдине прикре «й». Ця відчайдушна буква малопоетична… Звук  – й поготів…

Голоси

Не співати із чужого голосу – заповідь поета. Це складно. Особливо емоціонально фарбувати текст твору. Прагнути цього можна, завжди. Обережно! Як оберег… Втім, памятаючи про себе.

«Колись давним давно,

У старовинні часи,

Людям було дано

Берегти рідні голоси.

У спеціальних скринях…» (63)

Ритм

Досить цікаво, що рвана хода текстів – не випадкова. Вони – ритм нашого життя. Того, що праворуч і ліворуч. По дорозі та наузбіччі. Спереду нас і за нами.

Ритм де повторюються наші здобутки і наші втрати. І неможна нічого отримати не заплативши за це… І читач мандрує. Крок за кроком. За автором. За його альтер-его. За собою… Стріваючи на шляху інших… І «кожна людина у нашому житті не випадкова. Хтось поряд протягом усієї мандрівки, хтось певний період, а хтось навіть мить. Але кожен, абсолютно кожен, чомусь вірить, щось привносить…» (13)

 І добрі, і лукаві, і злі…

Одиниці слів стріваються із одиницями образів. Образи рушають у вирій уяви. Уява не зупиняється кінцевим реченням…

« Той, хто спідлоба погляд тримає –

Мало кого в житті поважає…» (44)

«Жінка у чорній хустці

Погляд ховає в землю.

Круглолиця, витончена, красива

З волоссям чорно сивим…» (36)

«На подвір`я до бабусі

Прилетіли дикі гуси.

Не пухнасті та крилаті,

Металеві та їжаті…

… Гуси з`їли мою грушу,