У гості до художника Костирі

З щоденника: 10 січня 1992 року.

…відвідували художника  Миколу Петровича Костирю. Їздили я, Сергій та Клим, мій малолітній син. Було сиро, почалася відлига і зривався дощ. До того ж це був перший день на Україні, коли все в магазинах стало продаватися по нових купонах-грошах. Тому вже два буханці хліба для художника я купував новою «валютою». Приїхавши в 9 годин в село Бересняги, ми спробували прорватися по гористій вулиці до будинку Миколи Петровича машиною, та ба: навіть з розгону нам не вдалося подолати скрижанілу сільську вулицю в підйом.

Скотившись, автомобіль розвернуло і бампером ударило об стіну замерзлого земляного валу. Довелося руками авто розвертати і зводити його вниз. Вирішили йти пішки. Але й пішки не вдалося вийти на вершину вулиці, я тримав за руку трирічного Клима і боявся, щоб не впали. Метри чотири котилися на ногах з гори, я балансував не тільки тілом, але і душею, нервами, тільки б не впасти і не забити сина. Сергію теж не вдалося підійнятися на вулицю. Бог мій, до чого доведено село. Ні добратися, ні вибратися. А люди ще живуть там і більше того – творять дивні картини. Воістину талановитий народ.

А ми тим часом були в безнадії. Особливо Сергій. Він пропонував залишити наші Різдвяні подарунки в одному з найближчих дворів для передачі художникові, а самим забратися геть. Я все ще плекав надію і говорив, про те, що є якась верхня дорога, і якщо кого-небудь розпитати, то може, й пощастить нам дістатися до мети. Так і порішили. І тут же, я помічаю листоношу. Питаю, як добратися до Миколи Петровича Костирі. Представляюся. А він, виявляється, знає Сергія. (Це вражаюче, його скрізь знають ті, у кого є або були «Жигулі». Сергій працює начальником на СТО «ВАЗ»). Листоноша на рідкість виявився балакучим і дивакуватим дядьком. Він почав з довгої вступної промови:

– Ось це і є українське село. Село, яке ні цар, ні, навіть німці, не занапастили так, як ця більшовицька влада...

Вислухавши людину від землі ввічливо, ми явно йому сподобалися. Тож і він викликався їхати з нами, як він сказав: за Сусаніна, щоправда за умови, аби ми його  потім підвезли у Синявку, сусіднє село. Сказано – зроблено. І ось ми вже кермуємо до центру села, мимо клубу. Клуб – це останки колишнього панського маєтку Монастирських. Нащадки цього прізвища, по розповіді нашого Сусаніна, після революції, не будучи дурнями, залишили родове гніздо. І – один пішов інженером на Київську «Ленінську кузню», інший став композитором. Композитор рано зміркував що до чого і в 1937 році написав музику до пісні про Сталіна, за що від керманича всіх пролетарів отримав премію в 100 000 рублів і зажив спокійно. Хтось з послідишів колишніх  панів живе і нині в Києві. Проте на моє питання:

– А чи не збирається хто з них увійти у свій маєток зараз?

– Хто його знає… – відповів наш провідник.

Повернули на розі від клубу. Поїхали біля похнюпившихся корівників, через дорогу, що лягла прямо по полю, де вже вимерзала озимина.

– Бери, бери трохи по озимині, бо знесе! – все підказував листоноша. І додавав:

– Та не дуже на полі виїзжай, бо скажуть що озимину нищимо.

Між тим ми їхали вище сіла, а воно зачаїлося в яру, під горою. Зривався дощ. Через декілька хвилин зупинилися:

– Десь мабуть тут. Зараз гляну. Так, тут і є. Оно, бачите криша Міколи Петровича. Тепер ходімо до яру пішки. Тут метрів зі сто.

І дійсно, слова провідника виправдалися. Через дрібний лісок ми вийшли прямо на задній двір художника. Загавкав собака. Та наш Сусанін, зашугав її палицею. Закрив псину в будці. Похвалив виноградник господаря. І у цей момент показалася немічна фігурка художника. Він посміхався і протягував дві руки відразу. Вся його фігура була згорблена. Кульгавість, що тепер особливо виділялася, несла в собі щось мужнє і водночас беззахисне. Зустріч всіх обрадувала.

 – А я вже думав, що Ви й не з’явитесь. Отож дзвонив вам, Сашо, сказавши що можна доїхати, а на другий день вийшов, та й повернувся назад – лід. – Так говорив Микола Петрович Костиря.

Увійшли до хатини. Пройшли через коридорчик в передпокій. Власне,  вся хатина складалася з однієї кімнати, тільки вся ця кімната була поділена на закути і кутки. Привіталися з його сестрою. Вона була незмінно мовчазна, у фуфайці, і мовчки ж прийняла наші дари. Обличчя її зовсім не баб'яче. Біле і немає зморшок – чисте, як би саме собі говорило: «Бійтеся данайських дарів». Хто знає, що за люди тут бували, і як вони поводилися.

Я кинув погляд до спальні. Судячи по словах листоноші, це була кімната сестри художника, бо сам Микола Петрович і жив, і спав, і малював в своїй крихітній майстерні. Так от, в кімнаті сестри, побачив я цікаву і дивну копію Шевченкової «Катерини». У ній було щось похмурий-сумне. Шкода, що не наважився розгледіти її уважно. Вже при розставанні, потім, художник сказав:

– Ця картина, то так... – він махнув рукою, – вона і не закінчена.

Коли ми увійшли до майстерні, то купили всі роботи, ті що замовляли та інші, які він нам запропонував до огляду.

Я попросив його ескізи і малюнки глянути. Він дав. Не маючи достатньо матеріалу, малював він на чому доводилося; на шматках від транспарантів, дощечок, картонних коробок. Хтось йому привіз склотканину. Він спробував і її  наклеювати на картон, грунтувати. Втім, – безуспішно. У всьму у нього недостача: фарб, полотна, лаку. Те полотно, що я йому привозив минулого разу, він похвалив. І я пообіцяв дістати ще, так само як і фарби, лак.