Декілька слів про книгу Владимира Дмитрика «Книга»

видавництво «Еврика», Хмельницький, 1999 р.

Книга ця дивовижна вже тим, що видана вона паралельно в двох версіях: по-російськи і по-українськи.

Цей факт особливо приємний мені, адже видаю журнал на трьох мовах. Взагалі володіння мовами – один із найбільших серед «перманентних» скарбів. 

Навіть любов (у вигляді пристрасті) минає...

«Все минає» написано було на персні царя Соломона.

Лише знання мов, схоже на уміння плавати, залишається до самої смерті джерелом радості. Джерелом вправи розуму...

Я прочитав книжки. Обидві. Обидві добрі, добротно зроблені і... головне – «доброчувственны». Доброта, особливо нині – не так вже і багато її серед пісень, лір і труб...

Автор книги – поет. І хороший поет.

Друга визначність «Книги» у тому, що вона видана у формі «книжок-метеликів». Такі випускали в період війни. Коли немає ні часу, ні сил читати довгі твори у товстих палітурках...

Книга Дмітріка, як би адресована дітям (відмінно ілюстрована Михайлом Андрійчуком), в той же час пробуджує відчуття дитинства у дорослого читача. (Адже дитинство – це ще краще, ніж любов...)

Хто з нас, що вже грунтовно подорослішав тепер, не стояв у містечках свого дитинства «при вході в парк», де не підносилися ба та, що «фарбована бронзовкою фігура матері-годувальниці з однорічною дитиною на руках і фігура не менш угодованої волейболістки...» Але, відверто кажучи, шкода, що навіть подібні статуї зникли із теперішніх парків...

Зникли разом з дощатими книжковими будками «забарвленими в короткозоро-зелений колір...»

Немов народ тепер і читати розучився... І у кого з нас, хлопчиськ, не був Шерлок Холмс у голові?.. І яке це було диво (але вже не сильніше за любов) із роками відкривати «розсип книг», Лєрмонтова, Есеніна, Буніна, Газданова...

І як ми крали книги; ті, затерті і обірвані, немов картинні Гавроши, книги, про які навіть бібліотекарки жартували: «квіти і книги – це не крадіжка...»

І, мабуть, багато хто абсолютно випадково відкрив для себе Шолома Алейхема, з його Тевье... (Я, наприклад, спершу зі сцени Харківського театру... у 20-ть своїх років...) І дай Бог, щоб більше людей змогли сказати, переступивши сорокалітній поріг:

«Все вже пройшло.

І дитинство, і юність, і зрілість. Але!

Ось ця Книга зі мною..»[1]

[1] Першодрук: журнал «Склянка Часу*Zeitglas»,№21-22, с.188-189. 2002