Втрачені три роки

(або історія однієї фальсифікації)

Я навчився ходити: з тих пір

я дозволяю собі бігати.

Ф. Ніцше.

Все починається з чогось звичайного, або ж і не дуже звичайного, але з того, що викликає подив за психологічним принципом: Тут щось не так!

Працюючи в музеї Т. Г. Шевченка вже не один рік, я помітив, що у розділі «Музей у роки війни» чомусь бракує трьох літ. Не шевченківських, звичайно, а трьох літ 1941, 1942, 1943, бо всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами року 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів, і коли почав загоювати свої рани.

Цікавість породжує пошук. Пошук ставить питання. Питання приносять відповіді, які, в свою чергу, породжують інші питання. І пішло-поїхало…

Опрацювавши всі матеріали музейного архіву, я звернувся до міського архіву з проханням надати мені всі канівські документи щодо історії міста і району років війни. Але мені було у відповідь:

– Всі воєнні матеріали починаються 1944 роком.

– А де ж ранішні періоди, попередні матеріали?

– А в нас нема.

– А де вони? – не здавався я.

– А вони, вони той, як нам сказали, ЗГОРІЛИ… – мовила із зніяковілою, як на мій погляд, багатозначною посмішкою молода огрядна пані – канівський архіваріус.

Чому все починається тільки 44-м роком? Я задумався і  взявся за розшукування свідків, що мешкали в Каневі за часів окупації, збирати інформацію, яка хоч трішечки пролила б світло на цю темну часову пляму. Опитавши місцевих жителів, переривши стоси періодики, навіть побувавши в Німеччині, я, наче Фома невіруючий, все шукав і шукав ті самі матеріали про воєнну Канівщину. Внаслідок цього я дійшов  заперечливих результатів, які торкаються не тільки м. Канева, а й саме історії Тарасової гори, історії місця, де я працюю, де працюють мої колеги – канівці, місця, куди ідуть мільйони відвідувачів, котрі насамперед хочуть почути ПРАВДУ.

«Брехнею пройдеш весь СВІТ, та

назад не повернешся.»

Приказка.

Отже, 1944 рік. Зима. Канів звільнено, але ворог далеко ще не розбитий, і ніякий провидець ще не міг дати припущення, що гітлерівська військова машина протягне всього півтора року. І, звичайно, потрібні були дії пропагандистського і агітаційного плану, як на всій звільненій землі, так і на території Тарасової (Чернечої) гори, у той час всі психологічні ознаки дії пішли на проявлення системи рухів, спрямованих на об’єкт музею Т.Г.Шевченка у відповідності із свідомо поставленою ціллю з нагнітання і узвірення фашистського образу, образу «недолюдків». Всі ці дії були спрямовані на вирішення дуже крнкретної задачі: всіма засобами підсилено показати, що музей був осквернений, перетворений на стайню, концтабір, укріплений район тощо. Але вся ця задача вкладалася в ті ж  рамки цілісної діяльності пропагандистської й інших служб для того, аби ще більше запалити серця бійців на боротьбу з ворогом.

Звичайно, сьогодні тяжко, подолавши в собі стереотипи ворожості, і не абиякі стереотипи, нав’язані роками, спробувати проаналізувати все і підступити до істинних подій, ЯКИМИ Б ВОНИ НЕ БУЛИ. Зробити це тяжко самому для себе, а ще тяжче довести цю інформацію до інших голів, не перегнувши лезо бритви в той чи в другий бік…

Ризикнемо помислити?

Гляньмо на фото, зроблене нашим фотокореспондентом газети «Правда України» тов. К.Лишко у лютому 1944 року. Що ж ми бачимо?

Боже правий, – могила великого поета за колючим дротом! Та такого ще не бачено в СВІТІ! Ох, ох, варвари, недолюдки!!! А втім, не слід поспішати з висновками, як і не слід всього сприймати на віру. Про це застерігав  Імануїл Кант. Проте, наш православний і здефілософствуваний народ сумніватися не звик без команди на те, і тому все сприймалося ним за чисту монету. Якщо пам’ятник сфотографовано за колючим дротом – значить, так воно й було. А ВТІМ ЦЕ НЕ ТАК. Могила Тараса Шевченка ніколи не була за колючкою. Маючи під рукою багато документів, архівних записів очевидців-свідків, я порушую  ТАБУ на тему воєнних років канівського музею Т.Шевченка і пишу все тим текстом, що називається ВІДКРИТИМ. Ми почали з незвичайної фотографії, а повернемося до неї в кінці цього опусу. Але – все по порядку.

1941 рік. Далековідомий музей Великого Кобзаря, з широко розчиненими дверима, вже другий рік у новісіньких стінах приймає відвідувачів з усіх усюд і матеріалами своєї експозиції розповідає про життєвий шлях революціонера-демократа Шевченка, про грандіозні перетворення на його батьківщині й в усьому СВІТІ, завдяки невтомній моці комуністичної партії і її геніального вождя тов. Сталіна. Сам Сталін із Леніним вітав кожного відвідувача двічі. Один раз із фасаду музею… Другий раз у фойє, в оточенні революційних бюстів членів тодішнього політбюро.

І люди приходили, вклонялися одразу ж і великому «Крепаку-Тарасу», і великому кормчому Йосипу, і натхненнику великого кормчого Володимиру. А в цей час інший кормчий – водій іншої партії, який теж надихав народи до великих перетворень в усьому СВІТІ, вже надихнув своїх люблячих на перехід кордону володінь свого побратима – і потекли ріки крові…