Дід і баба

Вони прийшли в середу. Дід і баба.

– Вибачте, чи сюди нам? – запитав з порогу дід, ще високий, але  вже зігнутий, втім, з живими сірими очима. У костюмі сірому в смужку, по моді п'ятдесятих років.

– Нам казали до вас. –  заговорила і бабця. Міцна ще жінка з широкою посмішкою і карими очима, – але, мабудь, ні, бо сміття на сходинках, таке сміття.

Я відразу зрозумів – колишні Ост-арбайтери.  Вони приходять і приходять до мене. За останні три роки я написав більше шести з половиною тисяч листів. Всі вони майже однакові. З проханням допомогти грошима на старості. Старі люди звертаються в ті міста і села Німеччини, де пройшли роки примусової їх праці. Всі вони були тоді молодими.

– Сміття, – устидався я, – багато. Хоч прибираємо щодня. Люди чомусь паскудять.

– У Німеччині не так було, – оживає бабця, – там бамажку й ту в урну треба кидати. Чисто.

 І пішла гомоніти.

Скільки історій вислухав я. Всі вони про важку працю. Про тугу за батьківщиною. Про злу долю. Але жодного разу  не чув  я  злість в їх голосах. Ні разу.

Я знаю німецьку мову. Тому люди звертаються до мене за допомогою. Деякі думають, що я – німець. Мені завжди смішно і образливо. Але, так – байдуже.

Поки я складаю вже наперед мною осмислений текст листа, бабця розповідає.

Вона говорить просто. Із цим полтавським акцентом на м'якому «л».

– Там-то, на заводі Зіктун ми й познайомилися. І одружилися. І жевемо досі. Така планида. Дід з Рівного, я з Хмільної. А як нас уговорювали американці їхати до них.

– А чого ж не поїхали, – запитаю я автоматично, поглядаючи на прибулих одним оком, бо знаю, що вона зараз відповість.

– За родіною дуже сумувала. – говорить вона, – нас агітували наші воєнні, що їдьте додому, там вас так  стрічатимуть,  так вже  стрічатимуть, з квітами.

Бабця зітхає: «А стрічали камінням».

Помовчали. 

Я дописав лист.

– Підпишіть, будь ласка, – говорю їй, – ось тут.

Вона старанно виводить прізвище та ім'я. Почерк дитячий. Рука тремтить. Схвильована.

– Ну, – продовжую я, звернувшись до діда, – і що ж по приїзду на батьківщину?

– У особий відділ, та у колгосп.

– Учора відзначили сорок п’ять років стажу роботи в колгоспі, – додає бабця.

– І яка  пенсія?

– Двісті дев ‘яносто рублів, – відповідає старий.

– Замало.

– А що ж, писали нам трудодні. А потім по десять копійок у день.

І раптом він міняє тему.

– Як там було красиво, під Штутгордом. Яка там природа: річечка біла та тоненька. Хоч би одним оком глянути.[1]

[1] Першодрук: О.Апальков, «Нотатки про дружбу», 2004