Бліц-інтерв’ю Олександра Апалькова Христині Шараповій

– Розкажіть будь ласка, звідки прийшла ідея видавати журнал одночасно трьома мовами?

– Із моїх подорожей Європою на початку 90-х років минулого століття. У Німеччині, приміром, ніхто не знав де Україна знаходиться. Призвище Шевченко у німців означало футболіста. Тоді я написав книгу про Т. Г. Шевченка і видавши у Німеччині (Julian-Verlag) – книгу перекладів Кобзаря німецькою мовою, започаткував журнал СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS.  Аби люди взнали одне одного ближче. Адже НІДЕ, крім як у художній літературі, не пізнається краще доля людини, незалежно від її материнської мови…

– Чи отримуєте Ви якесь додаткове фінансування від небайдужих читачів?

– Трапляється інколи. Світ не без добрих людей. І таким читачам честь і слава! Була б моя воля, я поставив би їм пам’ятники. Слово «Пам’ятник» дуже вірно звучить польською «ПОМНІК», аби пам’ятали…

– З якими проблемами Ви стикаєтесь у своїй діяльності?

– Із різноплановими… Адже немає проблем у того, хто нічого не робить. Втім, це і добре. Завжди присутній сенс їх долати. Напружувати свої мізки, а інколи й м’язи…

– Чи кожен автор може бути опублікований в Вашому журналі? Як проходить відбір творів, які будуть опубліковані?

– Аби «кожен» автор, хто надсилає свої твори до журнальної редакції був

опублікований, то був би не журнал, а звалище.  Наведу приклад: наша редакція щоденно отримує понад 50 кореспонденцій (лише е-поштою), а ще Укрпошта і Нова Пошта доставляє із десяток рукописів…  Я безмежно вдячний авторам, але вдячний і тим, хто мені допомагає із редакційними читками, листуванням, пересиланням тощо… Причому, все це робиться на безоплатних засадах… 

Я залюбки даю можливість публікацій на сторінках журналу молодим авторам. Людям літнім. Знаним і незнаним. Головне, аби рівень їх творів був високий (це означає: мав власний стиль, неповторність і щирість).

– Яку б оцінку Ви далі сучасному українському ринку літературних журналів? Чи проглядається покращення з початку Вашої роботи, чи навпаки, ринок йде на спад?

– Справжніх літературних журналів в Україні лишилося одиниці. Вони ніби степові вовки… Іх теба берегти. Літературний журнал і ринок – несумісні.  Я ніколи не оглядався на ринкові тенденції у царині літературної журналістики. Це – заняття для нероб. А редактору слід дбати про справу. День у день. І саме ця справа має стати сенсом його життя. Може, тоді й прийде успіх журналу серед читачів… [1]

[1] Першодрук: http://ukrainka.org.ua/node/7512