Частина I. Жінка, якій нічого втрачати 

ЗІРКА, ЯКА ОБРАЛА МЕНЕ 

Частина I. Жінка, якій нічого втрачати 

Глава 1. Останній рейс 

У космосі не було тиші. 

Це була одна з найбільших ілюзій, які люди принесли із собою із Землі. Вони уявляли безмежну темряву без жодного звуку, холодну порожнечу, у якій планети мовчки оберталися навколо далеких зірок, а людське життя було лише випадковою іскрою, приреченою згаснути. 

Аліса Воронцова знала, що це неправда. 

Космос шумів. 

Він гудів у металевих конструкціях кораблів, потріскував у старих системах охолодження, шипів у вентиляційних каналах і відгукувався низькою вібрацією на кожен рух двигунів. Він стогнав у корпусах суден, які пережили надто багато польотів, і клацав у реле, коли автоматика намагалася впоратися з черговою несправністю. 

А ще космос умів мовчати по-справжньому. 

Таке мовчання Аліса вперше почула сім років тому, коли корабель її молодшої сестри зник із радарів десь на межі дослідженого сектора. 

Відтоді вона ненавиділа тишу. 

— Воронцова, ти мене чуєш? 

Аліса моргнула й повернулася до реальності. 

На прозорому екрані перед нею мерехтіло обличчя начальника технічної служби орбітальної станції «Гермес». Під його очима залягли темні тіні, а сиве волосся стирчало в різні боки, наче він щойно бився з електричним розрядом і програв. 

— На жаль, так, — відповіла вона. — Сподівалася, що це аварійний сигнал. 

— Дуже смішно. 

— Я стараюся. У моєму віці гумор — це єдине, що не потребує технічного обслуговування. 

Начальник потер перенісся. 

— Мені потрібен звіт щодо навігаційного блоку вантажного судна «Астеріон». До кінця зміни. 

— Він у тебе на столі. 

— Там половина сторінок порожня. 

— Бо половина навігаційного блоку згоріла. 

— Алісо… 

— І ще дві сторінки я присвятила тому, чому ваші інженери вирішили використати ізоляцію, яка не витримує температури реактора. Можеш почати читати з них. Буде пізнавально. 

Він дивився на неї кілька секунд, потім важко зітхнув. 

— Тобі колись казали, що з тобою неможливо працювати? 

— Щотижня. Іноді двічі. 

— Ти могла б бути принаймні трохи привітнішою. 

— Могла б. Але тоді довелося б змінити професію. 

На екрані з'явилося щось схоже на усмішку. 

— Три години, Воронцова. Не більше. 

— Дві. 

— Що? 

— За три години починається мій вихідний. Якщо хочеш отримати звіт до кінця зміни, тобі доведеться погодитися на дві. 

— Ти торгуєшся зі мною за кожну хвилину. 

— Я просто ціную свій час. 

— Іди вже працюй. 

Зв'язок обірвався. 

Аліса відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. 

Сорок два роки. 

Колись це число здавалося їй чимось далеким, майже абстрактним. У двадцять два вона була впевнена, що до сорока встигне побувати на сотні планет, побачити невідомі цивілізації, очолити власну експедицію і, можливо, зустріти когось, із ким захочеться провести решту життя. 

У сорок два вона мала невелику каюту на орбітальній станції, старий корабельний комбінезон, кілька десятків неоплачених рахунків і колишнього чоловіка, який досі вважав за потрібне надсилати їй привітання на свята. 

І ще вона мала сім років життя, які так і не змогла повернути собі після зникнення сестри. 

Аліса розплющила очі. 

— Міро, скільки часу до завершення зміни? 

— Дві години сорок сім хвилин. 

Голос штучного інтелекту станції звучав м'яко, з ледь помітною іронією. Аліса колись власноруч перепрограмувала інтонаційний модуль, щоб він не нагадував голос нав'язливого продавця страхових послуг. 

— А якщо я закінчу звіт за пів години? 

— Тоді в тебе залишиться дві години сімнадцять хвилин, протягом яких ти зможеш займатися тим, чим зазвичай займаєшся у вільний час. 

— Наприклад? 

— Ігнорувати повідомлення від колишнього чоловіка. Переглядати архіви загиблої експедиції. Пити каву, яка за хімічним складом нагадує мастило для двигунів. 

— Міро, ти стаєш надто спостережливою. 

— Я навчаюся в найкращих. 

Аліса ледь усміхнулася. 

Саме за це вона любила старий штучний інтелект станції. Міра не ставила зайвих запитань про її життя, не намагалася втішати й не говорила, що все обов'язково налагодиться. Вона просто залишалася поруч. 

Іноді цього було достатньо. 

Аліса повернулася до роботи. 

Перед нею розгорнулася тривимірна схема навігаційного блоку «Астеріона». Червоні ділянки позначали пошкоджені контури, жовті — системи, які ще можна було відновити. Вона збільшила зображення, провела пальцями над голограмою й помітила дивну деталь. 

Один із модулів залишався активним. 

Це було неможливо. 

Корабель прибув на станцію після аварії, що сталася далеко за межами головного транспортного коридору. Його навігаційний блок мав бути повністю знеструмлений. Проте в глибині пошкодженої системи пульсував слабкий сигнал, який не відповідав жодному відомому протоколу. 

— Міро, покажи джерело живлення третього контуру. 

— Третій контур не має живлення. 

— Я бачу інше. 

— За моїми даними, показники є похибкою сенсора. 

— А за моїми даними, сенсори рідко брешуть без причини. 

Вона змінила масштаб. 

На екрані з'явилася послідовність імпульсів. 

Три короткі. 

Пауза. 

Два довгі. 

Знову пауза. 

А потім — один короткий. 

Аліса завмерла. 

Вона знала цей ритм. 

Ні. Це було неможливо. 

Вона відчула, як холоднішають пальці. 

— Повтори сигнал. 

— Повторюю. 

Три короткі. Два довгі. Один короткий. 

Її серце почало битися швидше. 

Сім років тому, перед останнім польотом, Єлена надіслала їй повідомлення. Не офіційне, не через командний канал, а через старий сімейний передавач, який вони використовували ще в дитинстві для своїх безглуздих секретних ігор.