Розділ 1

Софія

Я сіла у крісло, сперлася ліктями на коліна і підперла долонями голову. І як я примудрилася вляпатися у таке лайно? Що за біс у мене вселився? І нащо тільки поперлася у ту кімнату? Казали ж – не-мож-на! І чому не можна було дати мені якесь зілля, щоб я про все забула? Вони ж, напевне, таке мають? Ну з роботи б звільнили – знайшла б іншу. Не дарма ж кажуть – була б шия, а ярмо знайдеться. А може навіть і не звільнили б – все одно ж нічого б не пам’ятала. Зате жила б собі спокійно і горя не знала. Хоча, якщо принц не збрехав, то іншого вибору у мене, власне, і не було. От і сьорбай тепер, Соню, ту юшку, що сама ж і заварила! 

Ніколи раніше не помічала за собою схильності до авантюр. Та я навіть в дитинстві яблука з чужого саду ніколи не ходила з друзями красти, коли у бабусі у селі гостювала. Хоча мене не раз гукали. Казали, що так смачніше.

І професію собі вибрала спокійну – бібліотечну справу. Щоправда, так за фахом і не працювала жодного дня, якщо не брати до уваги проходження практики під час навчання. А от читати про пригоди дуже любила. Іноді уявляла себе на місці героїв чергової захоплюючої історії. Особливо вболівала за героїнь фентезійних романів, яких за примхою долі або за чиїмось підступним планом закидало у інший світ, зазвичай ще й магічний. Захоплювалася їх рішучістю та винахідливістю у незвичних, а часом і небезпечних обставинах. Але ж то були лише фантазії! Ніколи навіть не мріяла опинитися у якійсь халепі насправді. А воно он як обернулося!

У пам’яті спливли всі події, які крок за кроком вели мене сюди. Якби ж я тільки тоді знала…

Поряд з будинком, де мені у спадок від тітки лишилася квартира, розташовувалася агенція подорожей «Обрій». На яскравому рекламному банері розписувалися всі принади співпраці з ними і особливо наголошувалося, що вони єдині мають дивовижну «родзинку» - на додачу до звичайних туристичних турів ще й віртуальні подорожі. «Зазирни за обрій! Здійсни свою мрію!» - закликали вони з плаката. У день, коли я йшла шукати роботу до місцевої бібліотеки, мені й потрапило на очі їх оголошення. Вони шукали адміністратора на рецепцію, обіцяючи хорошу зарплатню, ще й можливість кар’єрного зросту. От я й вирішила, що це сама доля натякає, що я маю спробувати щось нове! І ця примхлива панянка врешті-решт привела мене сюди!

Доля! Доля! Кого я зараз намагаюся одурити? Це моя непомірна цікавість привела мене сюди! Якщо авантюризм я за собою і не помічала раніше, то цього добра у мене завжди було з лихвою. 

Пропрацювавши у агенції лише півроку, я встигла  помітити цікаву закономірність. Одна з кімнат для віртуальних подорожей, а їх у нас було три,  використовувалася вкрай рідко. Та й то якось дивно. Клієнтам, які прагнули віртуальних пригод, пропонувався  доволі широкий вибір - від спокійних прогулянок мальовничими екзотичними ландшафтами до ефекту присутності у популярній  комп'ютерній грі або навіть космічній баталії. От тільки все це відбувалося в перших двох кімнатах.  

Третя кімната розташовувалася у віддаленій частині будівлі. Ключі від неї мав лише директор. Час від часу він сам знаходив і приводив туди клієнтів.  А так як зазвичай це були молоді і вродливі дівчата, то співробітники жартома прозвали її “кімнатою для побачень”. Чи справді це було так, чи ні - лишалося тільки гадати. Але цікавість мене пробирала аж до кісток.

Напередодні мені запропонували самостійно розробити новий туристичний маршрут, пропрацювати всі нюанси і за кілька днів подати на розгляд. Я дуже хвилювалася і старанно намагалася врахувати кожну дрібничку. Від результату залежало чи залишусь я поки що адміністратором, чи отримаю підвищення і стану менеджером по роботі з клієнтами. А це вже зовсім інший рівень! Значно цікавіша робота і суттєво більша платня.

Саме сьогодні я мала все закінчити і завтра віддати на затвердження директору готовий проєкт. Тому вже вкотре прискіпливо перевіряла і перечитувала кожне слово. Навіть на обід не пішла, хоча живіт вже невдоволено бурчав, нагадуючи про свої потреби. Влила в себе чергову порцію кави і згризла сухувате печиво, яке завалялося у шухлядці, і вперто продовжила кропітку роботу.

- Соню, а чому ви не йдете додому? Робочий час вже скінчився, - Олексій Сергійович зупинився коло рецепції і здивовано поглянув на годинник, який висів на стіні напроти.

- Та от вирішила ще раз перевірити свої записи щодо мого проєкту. Чесно кажучи, хвилююся, - ніяково посміхнулася, ніби виправдовуючись за свою затримку.

- Знаючи вашу старанність, впевнений, що ви вже вдесяте це робите. Можу позбавити вас зайвих хвилювань. Дайте поглянути! Якщо мені щось здасться не зрозумілим – матимете можливість доопрацювати до завтра. А якщо все чудово, то спатимете сьогодні вже спокійно.

Я не очікувала такої пропозиції, але відмовлятися точно було не варто. У його словах був сенс. До того ж, раптом там і справді щось виявиться недолугим, то отримати підказку і виправити помилку було б дуже доречно. Хоча я була переконана, що зробила все на відмінно.

Чоловік листав аркуші, уважно вчитуючись у опис і переглядаючи розрахунки. Я ж, затамувавши від хвилювання подих, намагалася за виразом його обличчя вгадати яке враження на нього справила моя робота.

- Дуже цікаво! – нарешті відірвався він від теки з паперами. – Ви справді зробили дуже плідну роботу. Все викладено зрозуміло, докладно і професійно. Вітаю вас! Завтра поговоримо про ваше підвищення.

Я ледь стрималася, щоб не заверещати від радості. Аж пальці на ногах підібгала, намагаючись стримати емоції, які рвалися назовні. Мені вдалося! Літри кави, випиті безсонними ночами, не були марними. Подякувала, розпливаючись в задоволеній усмішці. Втримати серйозний вираз обличчя сил вже не вистачило. Добре вже те, що не кинулася його цілувати. Ото б він був ошелешений! Та й навіщо приховувати своє задоволення, якщо воно і справді щире?

Я вже хотіла забрати теку, але Олексій Сергійович заперечно помахав пальцем і хитро примружився.