Розділ 56

Моя голова не була сповнена питань, коли Росс боляче схопив мене за руку. Моя посмішка не злетіла з лиця, коли всі навколишні погляди дивилися лише на нас удвох. Моє серце не билося, коли двері з гуркотом зачинилися і я залишилася наодинці з Россом. Увесь час я намагалася думати про інше.

Я знала наслідки, які чекали на мене зараз, коли ми з Лестерном повернулися в зал і Харісон відразу помітив мене. Мабуть, він був дуже приголомшений виглядом Акости, і його думки пішли зовсім не в тому напрямі.

Поспішаючи до чужої кімнати, холодний вітер обдував мої голі плечі. Росс не намагався зігріти мене. Він лише сильніше стискав мою руку пальцями. Я не відчувала болю, лише холод. Яке значення може мати біль, якщо ти завжди його відчуваєш? Зрештою, ти звикаєш до болю, і він залишається частиною тебе. Частиною, без якої ти з легкістю зможеш прожити.

Двері з гуркотом зачинилися. Я не здригнулася. Від тепла кімнати по тілу побігли мурашки. Росс залишив мою руку в спокої і відійшов до дивана. Хлопець зняв піджак і кинув його на підлогу. Потім до нього приєдналася краватка. Харісон розстебнув пару верхніх ґудзиків на своїй білій сорочці.

Я повільно й спокійно оглядала кімнату, наче бачила її вперше.

Адже в цих апартаментах я мала давно проживати. Ось тільки Росс не поспішав просити мене переїхати до нього.

Харісон й не поспішав говорити. Він мовчки стояв до мене спиною, дивлячись на диван. Від парубка несло алкоголем. Скільки він випив? Явно менше, ніж я, але це був зовсім інший напій. Набагато міцніше. Лікер, коньяк, горілка? Перераховувати список можна було довго, але від Росса завжди пахло медовим віскі.

—Що це було? - серйозні, з металевими нотками слова хлопця розрізали тишу.

—Ти про що? - усміхаючись, відповіла я, нерозуміючи та розглядаючи спину юнака.

Росс обернувся до мене обличчям.

У його погляді було стільки прихованої люті і холоду, що, здавалося, кімната скоро збільшуватиме свою температуру, щоб цей лід розтанув.

—Чому ти танцювала з ним?

—Лестерн твій друг. Що тут поганого?

—А те, що ти моя!

В очах хлопця з'явився вогонь, який прагнув спалити все на своєму шляху. Я здригнулася, змусивши себе прибрати усмішку і щільно стиснути губи у смужку.

—Я краще знаю, що для тобе добре, а що ні. Я роблю все це для твого ж блага, - почав Росс, попутно розмахуючи вказівним пальцем. —Ти тільки моя й нічия більше. Якщо я вважаю за потрібне з кимось поділитися тобою, то зроблю це без роздумів, - прошипів юнак. —Це...

—І навіть мене не попередиш? - перервала я хлопця. —Це моє тіло. Моя особистість. Моє життя.

—Все, що належить тобі – моє.

Мені була не зрозуміла позиція хлопця. До чого вся ця влада, коли він уже мав владу над грошима? Навіщо контроль над усім поспіль? Адже це тільки губить людей. Руйнує їхнє життя, іноді навіть звинувачуючи в тому, чого вони не робили; можливо, вони навіть і не хотіли цього робити. Жага контролю сама вирвалася. Не скасовувався і той факт, що влада накриє і юнака з головою.

Я витримала лютий погляд Росса. Серйозність повністю опанувала мене, знищуючи радість танцю з Лестерном.

—Чи ти хочеш виставити мене на посміховисько всім? - Харісон примружився.

Мої очі розширились. Хлопець ніс ахенію.

—Я все зрозумів, - простяг юнак, тихо сміючись. —Ти хочеш, щоб мене висміяли, почали шкодувати тебе і вимагали подати на розлучення?

Я опустила голову. Мені хотілося сміятися.

Кроки Росса швидко наблизилися до мене. Потім його пальці торкнулися мого підборіддя, встановивши зоровий контакт.

—Я зрозумів твої задуми, - лукаво посміхаючись, поговорив хлопець.

Харісон провів рукою по моїй ніжній щоці, а потім знову взявся за підборіддя, крутячи їм у різні боки. Може, він хотів мене вдарити? Я завмерла, боячись поворухнутися.

—Так, ти справді заслужила смерть батьків.

Я затамувала подих. Моє серце прискорилося, на очах застигли сльози, а руки захотіли вліпити ляпас юнакові, який у весь рот усміхався і трохи посміювався. Його тішило, що я нічого не могла зробити, тільки слухала і підкорялася. Влада вже накрила його із головою.

—Але мене це не хвилює, - різко сказав хлопець, опускаючи моє підборіддя. —Ти лише моя і я нікому тебе не віддам.

Росс притягнув мене до себе, вдихаючи запах мого волосся і цілуючи в шию.

Мені хотілося відштовхнути його; хотілося змити всі ті брудні дотики, що хлопець завдав мені; мені хотілося обійняти іншого; хотілося почути від нього слова підтримки та подяки за танець.

—Ти ж моя, правда? - м'яко запитав хлопець.

Я через силу кивнула. Я ніколи не скажу, що його люблю.

—Скажи це, - прошепотів юнак.

Я проковтнула комок. Мені не хотілося цього казати. Я б із задоволенням послала Росса і негативно відповіла, ось тільки... я мушу відігравати свою роль. Ще трохи залишилося страждати.

Хлопець відсторонився, беручи моє обличчя у свої руки і вдивляючись у золоті очі.

—Скажи це, прошу, - тихо попросив Харісон.

—Мої батьки не були поганими людьми, - почала я. —Вони були гідні мати таку доньку, як я, і не були гідні смерті. Вони мали прожити гарне життя.

Росс закотив очі і погладив мене рукою по голові.

—Чому ти так драматизуєш? - ласкаво заспівав хлопець. —Всім властиво вмирати. Вибач, якщо образив.

Юнак знову обійняв мене, ось тільки я не відповіла взаємністю.

—Ти мене пробачиш, правда?

«Ні!» - твердив розум.

—Мелл-Мелл?

—Я ... - Я вагалася. —Мені хочеться спати.

—Скажи, що любиш мене, - наполягав на своєму хлопець. —Це останнє, про що я прошу.

Я мовчала. Його слова сильно вдарили мені в серце, пронизуючи його наскрізь тупим ножем, залишаючи в пам'яті ці слова назавжди.

—Скажи це, - знову пошепки попросив хлопець.

—Я хочу спати.

—Скажи, - більш вимогливо попросив Росс.

Я мовчала.