Розділ 4

Прокинувшись вранці, я отримала листа від таємного шанувальника, який писав, що радий познайомитися зі мною. Вийшовши в коридор, я нікого не застала, і цілком ймовірно, цей лист був підкинутий до моєї кімнати кілька годин тому, поки я спала. Можливо, саме цей хлопець допоміг мені потрапити сюди, але звідки він знав усі подробиці про моє життя? Це було гарне питання, яке все ще крутилося в голові.

Коридор був не таким порожнім, як тоді, коли я приїхала. Карти зовсім не допомагали знайти вихід із цього лабіринту. А вранці я геть не могла переварити бодай якусь інформацію, особливо з головоломками. І просити допомоги у оточуючих мене людей я не дуже горіла бажанням. Мене вже кілька разів проігнорували. Кожен займався своїми справами і всім було начхати на їхнього нового і маленького члена сім'ї.

Іти за певною людиною теж було досить ризиковано. Мене могли привести у вбиральню, у темний кут, у підвал чи донести щось директорові. Ця думка лякала, змушуючи пробігти мурашкам по спині.

Інтуїтивно звернувши за правий поворот, я помітила знайоме світле волосся і поспішила до хлопця, який тут знав абсолютно все.

Поклавши руку йому на плече, юнак повернувся до мене, щасливо й трохи здивовано посміхаючись.

—Доброго ранку, чим можу допомогти?

Його ялинові очі були трохи темними, що, мабуть, свідчило про те, що його настрій сьогодні менш радісний, ніж зазвичай.

—Де тут вихід?

Я обвела руками коридори, кілька разів повернувши голову, і додала:

—Абсолютно заплуталася. Карти не допомагають.

Блондин тихенько засміявся, прикриваючи рота рукою.

—Нам в одному напрямку, пішли, - він кивнув у бік коридору, куди прямував до цього.

Став поряд, я подивилася на дисплей телефону, переконуючи себе, що не запізнююся.

—Ми з тобою одногрупники.

Я здивовано подивилася на блондина, не вірячи його словам.

Якщо це справді було так, то мені навіть легше вчитиметься, оскільки він, напевно розумний, хлопець і досить довірливий. А це було мені на руку.

—Який зараз предмет?

—Філософія. Її викладає чоловік похилого віку, містер Белл. Він дуже добрий викладач, дає всім висловитися і задати запитання, якщо ті виникнуть. Але такого вже давно не було.

Звичайно, у них не було питань. Більшість людей не хочуть навчатися, особливо діти із впливовими батьками, яким повністю оплачена дорога до кінця життя. Ніхто і слухати не хотів містера Белла – це було ясно.

—Ти потрапила до групи А1.

—Чудово, - я задоволено усміхнулася. —Хто ще з нами? Росс? Елсі?

—Ні. - Юнак знову тихо розсміявся, прикриваючи долонею рота. —Елсі на рік старше за нас, а Росс – на два. Ти точно мала бачити не раз їх на світських заходах і знати їхній приблизний вік.

—Та якось не траплялися. - Я знизала плечима, відводячи погляд. —Мені не подобається велика сукупність людей. Ти як із ними познайомився?

—Я випадково зіткнувся з Елсі в бібліотеці.

Хлопець ніяково посміхнувся, згадуючи ті події.

—Усі книги випали з рук, і я почав допомагати їй їх зібрати, мимоходно вибачаючись. Потім прийшов Росс і запропонував стати частиною їхньої компанії.

Я недовірливо подивилася на хлопця. Він був худорлявим і слабким фізично, якщо порівнювати його з Харісоном, Акостою або Крофтоном, третім хлопцем у компанії. Якщо Росс і привів його в еліту, то тільки для того, щоб зробити шісткою, яка виконує все, що він скаже. Мені подумки стало шкода хлопця, але якщо я з ним водитимуся, то теж опинюся на дні.

—То ви ніколи не бачилися на заходах?

—Я бачив їх усіх у новинах, на обкладинках журналів та на урочистостях, наприклад, коли відкрили аквапарк на околиці міста чи новий торговий центр, але ми жодного разу не розмовляли. Я захоплююсь усіма ними, особливо Россом.

 В очах хлопця я помітила щире захоплення, яке можна було порівняти з першою похвалою у маленької дитини. Харісон справді багато для нього значить.

—Ти тільки йому не кажи.

—Добре.

Я посміхнулася і, зробивши з вказівного і великого пальця замочок, провела по губах, відтворюючи застібку-блискавку.

Блондин засміявся, зупиняючись. Озирнувшись, я помітила, що ми знаходимося на вулиці під яскравим сонце, що змусило мене примружитися і прикрити очі руками.

Високі живоплоти оточували інший корпус – сам коледж – з усіх боків по периметру, замінюючи охорону. Ця будівля мала чотири поверхи і, як було помічено вночі, стиль був бароко. Тьмяний жовтий і сірі відтінки теж були присутніми, але емблему навчального закладу я чомусь ніде не бачила.

Прямуючи до входу, я помітила, що студентів було чимало; швидше за все, вони дихали свіжим повітрям, перш ніж зайти до задушливої аудиторії.

Блондин комусь кивав, а декому махав рукою, не відходячи від мене ні на крок, за що я була дуже йому вдячна. Мені не вистачало ще загубитися першого ж дня й спізнитися на пару.

Юнак відчинив двері як джентльмен, пропускаючи мене всередину, де я одразу зіщулилася від теплоти. Температура в приміщенні дуже відрізнялася від вуличної.

Як не дивно, але навіть тут, у навчальному корпусі, були натовпи студентів. Від цієї суєти відокремлювалися лише кілька ботаніків, що сиділи на підвіконнях й повторювали предмет.

—Нам праворуч.

Звернувши в потрібну сторону, ми увійшли до повного приміщення людей. Залишалося лише дочекатися викладача чи парочку одногрупників. Блондин сів на вільне місце в першому ряду, а я помітила плакат, що висів перед порогом, з написом: «Ласкаво просимо, пасинок долі!»

Я застигла. Знову одна? Знову всі дивляться на мене як на чужу? Оцінюють.

  Наче це було вчора, я стояла в дверях притулку, оточена поглядами, сповненими цікавості та прихованої ворожості. «Пасинок долі» - це був не просто напис, це клеймо, яке намагаються повісити на тих, хто не вписується в рамки, хто інший. Невже ніколи не буде кінця цим випробуванням?